– Аню, тільки не кажи, що ти п’ятого чекаєш? Скажи, що це жарт, бо зараз впаду. Тримай сумку, Вадиме, там огірочки і яйця зверху. Гляди, щоб не розбилися. Я їх пів світу везла, ще не хватає, тут все побити, – звернулася я до сина.
В голові крутилося одне, якщо це правда і Аня не поправилася, а при надії в п’яте, я цього не переживу.
– Сідайте, мамо, – ласкаво звернулася до мене невістка, наливаючи бульйон в тарілку, де плавала курка, яку я привезла минулого разу.
– Так, ти тут мені баки не забивай. Кажи, чого так округлилась?
Невістка зашарілася і таки призналася.
– Ну, що ми можемо сказати. Приймаємо вітання. Наша сім’я збільшиться.
– Я то вас вітаю, але на чиї гроші ви жити будете?
– Мамо, – почав виправдовуватися Вадим, поки я знімала куртку й опускала важкі сумки на підлогу. – Роботи поки що вистачає. Я ж в охороні працюю, принаймні нічні зміни дають більш-менш стабільну надбавку.
– Стабільну? – перепитала я, стиснувши брови. – Синок, хіба ти собі даш раду? Я ж бачу, що продукти ви знову чекаєте від мене. М’ясо з села, яйця, молочне… Я ж все везу та й везу. Скільки можна?
Невістка, замість допомогти з моїми сумками, тільки сіла на диван і взялася горта́ти телефон. Видно ж, що їй байдуже. У вічному декреті вона вже кілька років, а діти виростають один за одним. Нема ні толку від неї вдома, ні бажання змінити ситуацію.
– Мамо, а що ж ви хочете? – промовила Аня, навіть не відриваючи погляду від екрана. – Я сиджу з дітьми, і це теж робота. Що я маю зробити? Покинути їх?
– Слухай, невістко, – в мене вже почало закипати зсередини. – Але п’ятеро дітей – це ж чимала відповідальність. Ви про це думали? Чи знову будете розраховувати, що я і вам і борщ зварю, і консерви привезу, і м’яса вам передам? Он курку ви досі їсте, яку я минулого разу привезла. А гроші? Вадим же ледве тягне ваші потреби.
– Ну, якось воно буде, – Аня знизала плечима. – Ви ж завжди нас підтримували, ми звикли, що ви нам допомагаєте.
– Та бачу, що звикли, – перебила я. – Але ж не на п’ятьох дітей! Поясніть, як ви збираєтеся зводити кінці з кінцями? Не хочете, може, підробляти вдома? Знайти якусь роботу онлайн? Хоч трохи фінансового внеску, еге ж?
Невістка тільки скрутила губи й кинула телефон на стіл, ніби я змушую її до чогось неможливого.
– Мамо, – промовив Вадим. – Ми всі разом впораємося. Хто-хто, а ви завжди розуміли, що сім’я – то головне. Ви ж моя найближча людина.
– Найближча, кажеш? – я тяжко зітхнула. – Можливо, ви й вважаєте, що я зобов’язана годувати ваші голодні роти. Але вже мені це починає набридати. Тільки зароблю копійчину, відразу везу вам м’ясо, яйця, молоко… А тепер у вас буде ще одна дитина. Мені здається, це занадто.
Я помовчала, розмірковуючи, що ж робити далі. Усередині бурхав цілий ураган емоцій – і злість, і втома, і розчарування. Так, народження кожного малюка – це радість. Але коли батьки не намагаються хоч трохи розділити зі мною фінансовий тягар, стає образливо й гірко. Хіба я маю все життя працювати на те, щоб невістка ліниво сиділа вдома у вічному декреті та ще й “округлялася” щоразу? Я не хочу, щоб п’ята дитина знову лягла виключно на мої плечі.
– Послухайте, я хочу від вас конкретної відповіді, – звернулася я до обох. – Як ви бачите свою майбутню ситуацію? Коли ти, Аню, нарешті станеш на ноги? Бо, відверто кажучи, я вже не знаю, чи вистачить мені сил продовжувати вас утримувати.
– Мамо, – знову пробував щось сказати Вадим, але я підняла руку, щоб він не перебивав.
– Досить, – мовила я суворо. – Давайте якось вирішувати, бо я вже зла. П’ятеро дітей – це надто велике навантаження і для вас, і для мене. Маю право хоч трохи відпочити. А вам пора дорослішати.
А як ви вважаєте, шановні читачі? Чи повинна я й надалі допомагати своїм дорослим дітям, які зовсім не планують брати на себе відповідальність? Чи варто їм дати змогу розрулити власне життя без моїх постійних підживлень продуктами та грошима? І, зрештою, як реагувати на чергове поповнення, коли вони, схоже, просто звикли жити за мій рахунок?