Баба з дідом ніби й старалися на кухні пошепки говорити, та Люба прокинулась, одягла на ноги теплі шкарпетки, і пішла на до них. – Ой, онученька покинулась! А чого це ти так рано? Йди ще лягай! – А ви чого ні світ ні зоря повставали? Трапилось щось? – Так, трапилось. Непоправне трапилось, – і стали розповідати Любі всю історію діда Дем’яна, сусіда їхнього. Все село зійшлося попрощатися з цією людиною
Ранок для Люби почався нині рано. Ще й п’ятої ранку не було, як вона вже прокинулася від того, що бабуся з дідом копошилися на кухні, пили чай, говорили приглушеними голосами, намагаючись, мабуть, не потривожити внучку, збирали щось.
Люба спустила з ліжка ноги, фарбовані дошки підлоги були ще прохолодні, сонце не встигло дотягнутися до них своїм довгим променем, що падає в вікно, поки що він діставав лише до столу, на якому лежала вчорашня книга, що не дочитала Люба. Люба прислухалася, слів не розібрати. Чого це її люди похилого віку піднялися ні світ ні зоря?
Вона одяглася і вийшла на кухню.
– Ой, Люба встала, – сказала якось неуважно баба Зося, – Та ти йди ще, спи, спи. Рано адже.
– Бабцю, а чого це ви так рано встали? Сталося щось?
Бабуся зітхнула, змахнула сльозу з обличчя:
– Сталося. Дем’ян Косий пішов з життя.
– Та як же? – оторопіла Люба, – Учора тільки з ним віталися, я з річки йшла, а він біля воріт возився, фарбував щось… Веселий такий був, як завжди. Сливами своїми фірмовими мене пригостив…
– От тобі й веселий, – відвела очі баба Зося, – Дочка його недавно прибігала, повідомила. Сів, каже, вранці чай пити, та й повалився раптом прямо на стіл обличчям і все…
Дід Степан мовчав, зітхав, качав засмученою головою. Люба збігала на подвір’я до рукомийника, вмилася. Сіли пити чай. Згадували Косого Дем’яна, якою людиною хорошою був, доброю, посадив він за фермою колгоспною фруктовий сад, сам посадив, ніхто його не змушував, не просив про те. Були в тому саду і яблуні, і сливи, і груші, і вишні, і малина, чого тільки не було.
А головне, сільські щось спочатку сміялися над диваком, мовляв, кому потрібен цей сад, коли у кожного в селі у самого є по сорок соток, сади що хочеш, і яблуні у всіх ростуть, і вишні ті ж… Тільки Дем’ян уваги ні на кого не звертав, ходив за своїми деревцями та кущами, як за дітьми власними, на зиму укутував які треба, по весні білив, обкопував, водою поливав річковою. Це все крім основної роботи та домашнього господарства.
– Зайнятися нічим Дем’яну, чи що? Ось чудить він, – шепотілися люди.
А як минуло кілька років, та став цвісти навесні той сад, і притиснули люди свої язики – сад-то він, бачиш, на пагорбі був, пагорби, звичайно, тільки у нас їх тут горами називають. Ось на пагорбі, на самій верхівці і сад ріс.
І ось пішли люди одним днем на роботу, бачать – а на гору цю хмара опустилася, густа-густа, біла-біла, після вже тільки зрозуміли, що не хмара це, а дерева зацвіли враз. Ахнули всі, замилувалися, баби з дівками особливо. Баби ті сплакнули навіть, згадали, як дівчатами були, на побачення бігали, і куди все пішло, де тепер роки молоді? Дівки ті зарум’янилися, на той сад дивлячись, кожній захотілося погуляти там ввечері, на заході, так на лавочці посидіти.
Була там лавочка, Дем’ян для себе змайстрував, щоб перепочити присісти, коли сад-то свій поливав, воду ж тягати в гору доводилося, важко. А з гори тієї вид гарний відкривався. Під горою річка розлилася широка, за річкою луки заливні, та поля, через поля вдалину дорога біжить, петляє. А далі ліс до самого горизонту.
Увечері ще краше там – сонце за ліс сідає, небо все фарбами розмальоване західними, зірки запалюються, птиці нічні починають перегукуватися, цикади трелі заводять. А на ранковому світанку з другого краю під небом встає світило, назад повертається до людей, в хиткому тумані, в росах теплих, в пісні жайворонка, в травах запашних.
Ось і внадилася молодь в той сад гуляти ходити, та прикмету взяли – якщо на тій лавці разом з улюбленим світанок зустріти, то неодмінно за нього заміж вийдеш. Вже хто придумав, невідомо, а тільки лава та мало не за графіком була розписана, хто в який день на ній сидіти буде і світанок зустрічати.
– Так що цікаво, – дід Степан потилицю почухав, – Прикмета ж збувалася. Ось посидить парочка там, зустрінуть світанок, а через місяць-другий, дивись – в тій хаті весілля грають! Чудеса.
– Жінкам теж завидно стало, – підхопила зніяковіло баба Зося, – Що, мовляв, ми, гірше дівок? Теж хочемо світанки зустрічати. Чоловіки дивувалися, що за примху ще вигадали? Роботи вам мало чи що? Тут за день і так наробишся, ще по горах скакати та не спати всю ніч до світанку. Заспокойтеся, мовляв, бабоньки. А після час минув, то одна вже при надії ходить, то інша.
Баба Зося аж горить, як молода, засміялася, витираючи спітніле від чаю обличчя, куточком білої хустини, махнула рукою:
– Ну гаразд, скажу, ти велика тепер, ми з дідом теж там світанок зустрічали. Дядько твій наймолодший після того і на світ з’явився.
Голова наш тоді за голову схопився – кому працювати? Всі дівки та баби з животами ходять. Хоч з іншого села вези працівників, доярок та скотарок. Дем’яну кулак показує, все, мовляв, ти, такий собі. Розвів тут індійське кіно. А той плечима тільки знизує, причому тут я.
А як пішли дітлахи, так підростати стали, ось ожило село тоді! У кожному будинку шум та гам, ніжки маленькі тупотять, губки солоденькі лепечуть. Так дітлахи всі здоровенькі, міцненькі народжувалися, як на замовлення.
Лавка та згодом стала старіти, так Дем’ян Косий її поправляв особисто, нікому не довіряв, фарбував білою фарбою, ніжки міняв, якщо підгнивали. Вона і донині стоїть там. А на кожному дереві стрічки зав’язані, це на бажання.
Люди загадують кожен своє, збувається говорять. Але час своє бере, постарів Дем’ян Косий, на гору вже не міг підніматися. Біля воріт, лавочка, сяде та дивиться здалеку на пагорб за селом, посміхається чогось.
– Бабцю, дідусю, а давайте теж на тій лавці посидимо, разом світанок зустрінемо, а? Пам’ять діда вшануємо.
– А й правда, давай, – кивнула баба Зося, і дід Степан теж погодився.
– А я бажання загадаю, – тихо сказала Люба і опустила зніяковіло очі.
Баба Зося подивилася на внучку, здогадалася про щось, посміхнулася:
– А я тобі стрічку дам красиву, у мене в скрині ще твої дитячі залишилися.
– Та ти що, бабусь? Стільки років і все ще лежать? – здивувалася Люба.
– А чого їм зробиться? Лежать, в скрині, нікому не мішають.
– Онук Марійки з сусідньої вулиці, Андрійко, хороший хлопець, до вподоби він мені, – сказав раптом ні з того ні з сього дід Степан.
Люба ще дужче залилася фарбою і опустила очі.
– З чого це ти Андрія згадав? – накинулася на діда баба Зося, – Чого дівку бентежиш?
– Як чого? Хороший просто хлопець, подобається він мені, – почав виправдовуватися дід.
– Подобається, так одружуйся, – відрізала баба Зося.
Люба заливалася зо сміху і напруга її відразу спала. Знали люди похилого віку всі її секрети і бажання таємні, чого вже там, адже виросла вона з ними. Що не канікули, то у них.
– Бабцю, не лай діда, – заступилася вона за нього, – Він же просто так, до слова.
– А то, – тут же підхопив дід.
Минуло два дні, провели діда Дем’яна в останню путь, звідти добре було той сад видно, а на наступну ніч зустрічали баба Зося, дід Степан і внучка Люба світанок на тій лавці, не забула Люба і стрічку пов’язати, і таємницю серця свого розповісти не забула.
– Ось, пішов чоловік, а справа його жити залишилася, – сказала тихо баба Зося, коли поверталися вони по ранковій зорі в село, – Буде тепер лежати так на сад свій дивитися, акурат перед ним адже поховали, місце останнього спочинку – на крутій горі.
– Так, – задумливо сказав дід Степан, – Хороша ти була людина, Дем’ян Косий. Спочивай з Богом, і земля тобі пухом!…
Фото ілюстративне – спеціально для ibilingua
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!
