fbpx
життєві історії
«Бабо Орисю, зробіть так, щоб і я, і це дитя… Цеє… Пішли зі світу… Тихо і легко. Ви моя хрещена, ви мені не можете відмовити», – попрохала стару мольфарку Одарка. Баба підняла голову від свого варева. «Ти що, зувсім того? І себе з дитинкою і душі усіх своїх рідних занапастити рішила? Я влаштую, щоб всім добре було».

Одарка любила бабу Орисю, хоча люди різне про неї люди казали. В той же час їхали до неї звідусіль, просили допомоги.

Мати Одаркина була племінницею Орисі, і сімнадцять літ тому тітка, яка не мала своїх дітей і знала, що не матиме, сама запропонувала Василині стати хрещеною для її первістка. Василина з Іваном погодилися.

Росла Одарка серед карпатської краси звичайним допитливим синьооким дівчам. Допомагала батькам няньчити трьох менших братів, вчилася у школі, що стояла на зеленому схилі гори аж в сусідському селі і в яку треба було йти аж дві години.

Розносила по хуторам і садибам сири з батьківської сироварні, які славилися на всю округу і за межами району, і приносили родині основну частину доходу.

І до розносилася.

Це якраз було літо після останнього класу школи.

Олексій у свої 24 був жонатим, та не сказати, щоб кохав дружину… Галя гарною, скромною і працьовитою була, але… Чогось йому в ній не вистачало, вогнику якогось…

Одружили їх, можна сказати, батьки, які дуже хотіли сватами стати. З малечку їх заручили.

…Олексій якраз тоді тільки відвіз Галю з маленькою Софійкою на сусідній хутір до Галиних батьків погостити. А тут ця синьоока Одарочка сир принесла, який вони в її батька-матері купували.

Олексію давно дівчина приглянулася, запала в душу. Але ж… вона менша, а він має дружину і доньку… Та не втримався якось, обійняв, притиснув до себе міцно і відпустив, злякавшись сам того тепла розпашілого, що йшло від неї… Одарка побігла, не озираючись…

Наступного разу, у сінях, в той час, коли Галя заколисувала донечку, вони вперше палко знайшли одне одного вустами… І знову Одарка випручалася і чим душ кинулася до хвіртки.

Того ж дня, коли повернувся від батьків дружини, лишивши в них на кілька днів Галину з Софійкою, не зміг змусити себе відірватися від Одарчиних вуст, а вона не чинила супротиву… Подалася на зустріч всім єством, що прокинулося від його ніжно-жадібних поцілунків, від наполегливих теплих рук…

Зустрічей сталося лише кілька, але трапилася необережність.

Одарка проплакала, коли зрозуміла, всю ніч, а ранком побігла знайомою ледь помітною стежиною туди, де стояла край лісу, притулившись до правічної смереки, старенька, але охайна хатина баби Орисі.

– Бабо Орисю, зробіть так, щоб і я, і це дитя… цеє… пішли зі світу… Тихо і легко… Ви моя хрещена, ви мені не можете відмовити, – попрохала стару мольфарку Одарка.

Баба підняла голову від свого запашного трав’яного варева, що помішувала в глиняному казанку.

– Ти що, зувсім того? І себе з дитинкою і душі усіх своїх рідних занапастити рішила? Я влаштую, щоб всім добре було. Йди собі, бо я зараз маю клопіт. Не хвилюйся, все встигнемо.

…Платон з лиця вродився – як з ікони, хоч образи чи картини пиши. Та на Михайлове чудо його мати Варка, коли носила малого під серцем, прийшла відвідати свою бабцю і вирішила їй допомогти – нарубала старенькій дров.

От і народився Платончик… з однією рукою як треба, а з іншою – лише до ліктя. Від плеча до ліктя рука є – а далі немає, культя. Ще й заїкалася дитина, але коли підріс Платон, ця вада стала менш помітною.

Ріс розумним не по рокам, тихим. А образити Платона ніхто не міг: щойно починали хлопчаки сусідські на вулиці або в школі зло дражнитися чи ображати – Платон гляне, і в тих на кілька хвилин відбирає мову і страх якийсь непояснимий хвилями по тілу котиться… То й лишали хлопця в спокої.

Варка овдовіла рано, піднімала сина-калічку сама, рідні, щоправда, допомагали.

А тут ось передали їй, що мольфарка Орися хоче її бачити, кличе до своєї хатини на узліссі.

Варка склала в кошик нехитрих гостинців, бо знала, що баба не бідує, племінниця з чоловіком он сироварню тримають, але ж і з пустими руками не підеш. Взяла шмат ковбаси домашньої, пирога макового, яблук стиглих – вродили нівроку, налилися якраз сонечком – і пішла.

– Заходь, Варочко, – Орися розвішувала пучечки трав під стелею і навіть не повернулася на скрип дверей, щоб побачити, хто ввійшов. Якщо людина вже хоч раз ступала до її оселі, Орися вже її дух ні з чиїм іншим не сплутає.

– Іди, чаєм тебе пригощу і медовухою, побалакаємо…

Сіли за дерев’яним столиком біля віконечка, що на ліс виходило і в саме серце його тихенько заглядало.

– Пам’ятаєш, Варочко, приносила ти до мене Платончика ще немовлятком, питала, що з хлопчиною буде? Пам’ятаєш, що я сказала тобі тоді?

– Те і тримає мене всі ці роки, слова, що почула від тебе, про світлу долю мого хлопчика…

– Світла доля твого Платона – це моя вагітна Одарка, – без передмови, прямо і спокійно мовила мольфарка.

Варка ледве медовухою не вдавилася від почутого.

– Що це ти говориш, бабо?

– А те, що я вже тоді знала, коли ти прийшла з ним, у пелюшки замотаним, як воно буде. Як підемо проти долі – теж якось буде, але тоді я вже не знаю, як, і не можу обіцяти, що добре.

– Платоне, синочку, тобі 20 вже… Хотів би дівчину вже мабуть мати, з якою онучків би мені подарував? – запитала того ж вечора з вечерею Варка у сина.

– Я би й хотів мамо, та кому я такий?.. В монастир сховаюсь колись, як відчую, що серед людей мені вже не місце. Хоча снилася мені одна дівчина нещодавно… З хутора, в якої у батьків сироварня на полонині…

…Весілля скромне справили, небагатолюдне, але столи ломилися наїдками.

В усій окрузі диву дивувалися: чого це таку юну Одарочку та ще й за дивакуватого калічку Платона Бондаренки віддали…

А молодята світилися.

Вони 30 років щасливо прожили, двох дітей виростили.

Коли Платон відлетів за небокрай, а діти свої родини створили, Одарка перейшла жити в хатинку на узліссі, яку доглядали і підтримували з чоловіком всі роки.

Бо прийшов час відкрити і взяти собі бабин Орисин заповіт, який був в ній же, Одарці, написаний і схований мудрою старою.

Заповіт-дар, який передала внучатій племінниці, коли та ще зовсім малою була.

Люди в селі погомоніли-подивувалися, чого це Одарка під ліс жити пішла сама-самісінька, та скоро зрозуміли: вони знову мають свою мольфарку…

Автор – Альона Мірошниченко.

Спеціально для видання Ibilingua.com.

Передрук заборонено.

Фото – expert

Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!

facebook