Бабуся Артема розділила спадщину чесно. Моя свекруха стільки сил і часу віддала своїй мамі, в той час, як її рідна сестра Руслана займалася своїм життям. – Голубонько, я знаю, в тебе добре серце, на відміну від моєї сестриці. Віддай трикімнатну квартиру нам. У вас же з чоловіком є де жити. Моя невістка при надії. Не будемо ж ми тулитися всі разом!, – вистеживши мене біля під’їзду, сказала Руслана Андріївна.
Ми з чоловіком живемо у шлюбі вже 10 років. Але навіть не вдвох, а вчотирьох: ми, свекруха та син, якому скоро 7 років.
Але я й не скаржуся, я навіть рада, що все склалося так, як склалося. Ми могли б жити у моїй власній квартирі – однокімнатній квартирі в центрі Львова. Але ми з чоловіком вирішили здавати її в оренду, а жити з його мамою.
Це дуже зручно і для нас, і для бабусі. Гроші зі здачі житла я віддаю Марії Андріївні, а вона, у свою чергу, щодня проводить час із онуком, поки батьки на роботі.
Спочатку нашого переїзду, звичайно, у нас виникало безліч розбіжностей з різних побутових питань. Але згодом все минуло і ми стали якщо не одними з найближчих людей один одному, то найкращими подругами точно.
І я дуже рада, що у нас вишикувалися такі добрі стосунки. Іноді мені здається, що мама Артема любить мене більше, ніж самого сина.
То чому ж ми таки переїхали? Відповідь проста. З особистих спонукань ми вирішили, що так буде правильніше. Бабуся чоловіка занедужала. Свекруха також не дуже добре почувалая. Тому залишати їх одних в такій ситуації ми не могли.
Але Марія Андріївна має рідну сестру Руслану. Вона знала, що бабусі потрібна допомога, але не збиралася їй допомагати.
І за те, що ми зі свекрухою надавали їй підтримку і возили на обстеження, вона віддала свою трикімнатну квартиру одній своїй дочці. А однокімнатну віддала Руслані.
Та вже багато років Руслана Андріївна не вважає це справедливим. Не раз вона приходила з нами розбиратися і виманювати собі більшу частину спадщини.
І ось днями пролунав черговий дзвінок від Руслани Андріївни. Я не чула про що вони говорили із свекрухою. Але коли прийшла свекруха, розповіла мені, що зараз прийде ця жінка на “серйозну розмову”.
Звичайно, ми всі розуміли, що це за розмова така.
Слідом дзвінок у двері.
– Хто?
-Відкривай!
І з входу починається лемент.
– Подивися! Ні, ти глянь! Ти пропонуєш нам усім жити у тій однокімнатній квартирі, яку мені мати відписала?
У дверях стояли розгублені син із дружиною Катериною, яка в цей час була при надії.
– Давай так, пропоную останній раз і чекаю твоєї згоди: я з дітьми переїжджаю сюди, ти, Маріє, до мене, а твій син із дружиною та онуком у свою стару однокімнатну, яка зараз здається в оренду.
Звичайно, нам усім було одразу зрозуміло, що нічого зі сказаного не станеться. Нас все влаштовує тут, кожен має свою окрему кімнату.
Ми заради пристойності випили з гостями чай і швидко дали зрозуміти, що проти цієї ідеї. Спровадили цю сім’ю та забули про це як поганий сон.
Але ненадовго я про це забула. Через тиждень, увечері, повертаючись із роботи, почула я голос Руслани Андріївни біля під’їзду. Я одразу зрозуміла навіщо вона тут.
– Голубонько, мила моя, я знаю, що ти дуже добра. Не те що Марії, сестриця моя. Ти доброї душі дівчина. Невже кинеш Катерину при надії, залишиш без даху над головою. Сама ж недавно такою була, все розумієш…
Я, не зупиняючись, навіть слухати це марення не стала. Наскільки ж потрібно бути байдужою та безжальною людиною, щоб не допомогти мамі у важкому стані, бажати найгіршого рідній сестрі.
І все-таки щоразу я дивуюся цій сім’ї. Дивовижна історія, де дві сестри – абсолютно протилежні люди. Одна – найдобріша жінка, яку я тільки знаю у житті. Інша – жадібна та меркантильна.
Фото ілюстративне
