Бабуся дуже рідко з села приїжджала, а тут така нагода видалася, так, не дуже приємна, але що поробиш. Словим, потрібно було по стану здоров’я, покинути свою корівку та курочок, і приїхати у велике та галасливе місто. Ми зустріли, все як годиться, повечеряли та й лягли спати. Бабуся ж звикла прокидатися ні світ ні зоря, так сталося і того ранку. Але одного ми не передбачили.
Моєму синочку пощастило, у нього, ще геть шустра прабабуся є. Про неї сьогодні і хочу розказати історію.
Приїхала до нас бабуля в гості з села. Не мама моя, а бабуся. Їй 82 роки недавно виповнилося. У лікарню приїхала, зуби потрібно вставити. Вирішили, що поживе поки у мене.
Взагалі вона у нас рухлива старенька, все життя в селі прожила. По лікарях не ходила. Вона навіть картоплю на своєму городі сама підгорнути може, якщо не встигнемо приїхати їй на допомогу.
Навіть косаркою навчилася сама управлятися. Каже, зручніше, ніж косою махати.
І по телефону стільниковому дзвонити навчилася. Правда, кнопковий він у неї, з великими цифрами. Намагалися навчити сенсорним користуватися, щоб по відео-зв’язку розмовляти, не хоче.
Та й незручно їй з ним, пальці на руках, фізичною роботою все життя навантажені, не слухаються. А зі свого, кнопкового, вона дзвонить частенько поговорити. Шкода, каже, дід до таких чудес не дожив, коли в будь-який момент з дітьми і внуками поговорити можна.
У місто вона багато років не виїжджала, без потреби було. А тут з зубами проблеми почалися, майже всі втратила. Вони, треба сказати, у неї довго трималися. А тут щось з яснами.
Загалом, їдемо бабулю зустрічати. Застрягли в заторі. Дзвоню бабусі, ти, кажу, посидь поки там, не виходь, почекай нас, ми затримуємося чуть-чуть.
А бабуся відповідає: я вас на вулиці, на лавці біля вокзалу, на свіжому повітрі почекаю.
Під’їжджаємо, шукаємо бабусю на лавках – немає ніде. Кинулися на вокзал, а вона там. Неподалік від дверей і дивиться круглими очима.
Як це так вони самі відкриваються і назад закриваються. А люди проходять. А бабуся стоїть. Я, каже, боюся, проскочити не встигну.
Привезли бабулю додому. Весь вечір з правнуком провела. Максимкові одинадцять місяців. Він їй усміхається беззубою посмішкою, вона йому. Так і регочуть, старий та малий.
З ранку бабуся звикла рано вставати. О п’ятій ранку піднялася, чим зайнятися – не знає. Згадала, що ми вчора з чоловіком розмовляли про те, що підгузки у Микитки в цій упаковці закінчилися. Чоловік дістав нову з антресолей.
З ранку, коли прокинулися, побачили таку картину:
Засмучена бабуля розвішує на балконі роздуті як колобки підгузки. На наше німе запитання бабуся пояснила:
– Попрала я їх, у ванній з милом дитячим. Ви що, не знаєте, не можна на дитя відразу з магазину одягати, прати треба. І пропрасувати гарненько. Де у тебе праска? Тільки, браковані ці трусики у вас якісь. Не знаю, коли тепер і висохнуть.
– Бабуся, так вони одноразові, ти по телевізору не бачила рекламу?
– Бачила. Ніхто там не говорив, що їх прати не треба. Завжди всі перуть, перш ніж на дитя одягнути.
Чоловік терміново поїхав за новими підгузками. А я довго бабусі намагалася пояснити, що вони стерильні, їх прати не потрібно.
Загалом, зажурилася наша бабуся – що за часи настали, все з ніг на голову, нічого не зрозуміло тут у вас. Додому поїду.
Як я не намагалася її заспокоїти, заладилося – додому і все тут. Без зубів походжу.
Тут на моє щастя Микитка прокинувся – бабусина радість. Він то і розрядив обстановку. Повеселішала бабуся, додому вже не збирається.
Вставили бабусі зуби, проводили ми її назад у село.
Ви вже, внучки, самі до мене в гості приїжджайте. Я в ці міста більше ні ногою, спокійніше мені в селі.
Люблю свою бабусю. Дай їй бог багато здоров’я.
Фото ілюстративне – garnek
Сподобалась стаття? Поділіться з друзями на Facebook
