Бабуся моя Ганна полинула на небеса досить давно, трохи більше 10 років. Останні свої роки вона погано почувалася і жила у мого дядька, молодшого бабусиного сина. Бабусин будинок стояв на схилі пагорба, саме там виросли всі її сини, з цього будинку проводжали в останню дорогу мого дідуся й бабуню.
Колись будинок був оточений сусідськими будинками, але поступово хтось роз’їхався, когось не стало і маленький будинок моєї бабусі залишився один на цьому пагорбі в оточенні напівзгнилих стовпів від парканів сусідів, з боку гори все ближче підступає молодий ліс, років через десять він накриє і колишній бабусин двір.
У ті дні, коли я буваю в рідному селищі, я завжди вдивляюся в цей будиночок на схилі пагорба, з цим будинком у мене пов’язано багато спогадів, якщо зібрати всі ці нитки спогадів воєдино, то вийде моє сільське дитинство.
В мою пам’ять надовго врізався скрип хвіртки, запах герані в її будинку, смачний чай з самовара, що ароматно димить, і фірмові бабусині млинці з кислинкою.
Минулого літа, гостюючи у родичів, я зупинився біля підніжжя невеликої гори, зверху на мене сиротливо дивився будинок мого дитинства – будинок бабусі Ганни. І тут я відчув якийсь тягар в душі, старенький будинок, як і раніше, кликав мене.
– Я зараз, я швидко, тільки подивлюся, – тільки й зміг я видавити дружині.
Дружина залишилася в машині, а я пішов нагору, як ходив я сюди років двадцять тому. Кожен крок ставав важчим, спогади про бабусю непосильним тягарем тиснули на мене. Крок, ще крок, заскрипіла похитана хвіртка, бабуся, ось він я, прийшов! Де ж ти, моя хороша?
Двір заростав полином, будинок постарів без своєї господині, почорнів і, здається, трохи пригнувся до землі. Я важко опустився на ганок, звідси добре видно село, он річечка петляє по лігві, а он там залізниця, скоро приїде тепловоз і мій тато.
Ми ще встигнемо закип’ятити самовар на соснових і смерекових шишках до його приїзду. Ні, вже не встигнемо. Бабусин будинок був зачинений на старий замок, вікно, поруч з яким бабуся любила сидіти, зачинено наглухо.
Я не зміг більше стримуватися і заридав від почуттів. Я знову відчув себе маленькою і беззахисною дитиною, хлопчиком, і просто тихо плакав, притулившись до поручня.
Час не жаліє нічого в цьому світі – немає давно моєї бабусі Ганни, немає і залізниці і багатьох роботяг, є я – маленький уламок великого колись села і є моя пам’ять.
Пам’ять про рідних і близьких, і немає в світі нічого дорожчого за неї. Бережіть своїх рідних, адже ніколи не знаєш коли вони підуть назавжди.
Передрук без посилання на Ibilingua.com. заборонено.
Фото ілюстративне, Ibilingua.com.
