Бабуся називається, – бурчала на мене невістка, – заради здоров’я свого єдиного онука, своїми принципами не знехтує! – Наступного дня приготувавши сніданок, я сіла навпроти сина. – Тобі вже не п’ятнадцять. Дорослий мужик. Не витягаєш сім’ю, шукай підробіток, змінюй роботу, що хочеш роби, але щоб через два тижні вашої ноги в моєму домі не було. Не хочу, щоб на старості літ мною хтось командував. – Свахо, та у вас серця немає! Дітей на орендовану квартиру прогнати, – заспівали свати.
Так уже склалося у Юлі життя, що свого єдиного сина Давида довелося їй ростити одній. Поки Юля щасливо притискала до себе в пологовому будинку туго сповитий згорток з новонародженим немовлям, його щасливий батько так насвяткувався від радості з друзями, що “зник” в річці, на березі якої вони обмивали цю радісну подію.
Важко Юлі було одній сина ростити, підприємства закривалися, багатьох скорочували. Заміж вона більше так і не вийшла, не зустріла чоловіка. Тому всю свою любов, турботу, ніжність вона віддавала Давидові. Нічого, підняла і одна, вивчила, на ноги поставила. Давид на хорошу роботу влаштувався, а незабаром і наречену привів знайомитися. Аня була приїжджою, доучувалася на останньому курсі інституту і жила в гуртожитку. Зіграли весілля. І Аня відразу сказала Давиду:
– Не хочу жити з твоєю мамою в одній квартирі (квартира була двокімнатною). Знаєш, як кажуть? Дві ведмедиці в одному барлозі НЕ уживуться, та й чим далі невістка зі свекрухою один від одного живуть, тим відносини кращі. Так що будемо орендувати квартиру і жити окремо.
Коли Давид передав ці слова матері, Юлю неприємно кольнуло всередині, але вигляду не подала.
– А й правильно, синку. Правильно каже Аня. Ви молоді, вам і музику хочеться послухати голосніше, і друзів запросити, а мені вже тиші більше хочеться, та й у кожної господині на кухні свої порядки. Права, Анні, так буде краще. А до мене в гості будете заходити, коли захочете.
Перший час самотньо і порожньо було у Юлі на душі. Прийде з роботи і ходить по квартирі, як неприкаяна, словом перемовиться ні з ким. А у вихідні така туга накочувала, хоч вовком вий. Діти приходили в гості, але рідко, воно і зрозуміло, справа-то молода. Ну, вже коли приходили, наварювала Юля, як на весілля.
– Їжте, їжте, у вас же немає часу готувати, а мені що ще робити.
І з собою завжди пристойний тормозок давала. А потім, залишившись одна, перемивала посуд, витирала набіглі самі собою сльози і важко зітхала.
Одна зі співробітниць порадила Юлі завести собачку:
– Якраз у моєї знайомої цуценята є. Вони не чистокровні. Розумієш, прорила дірку під сіткою і втекла до сусідського собаки. Знайома тепер цих цуценят майже даром роздає. Вони такі гарненькі, тобі-то яка різниця до їх родоводу, ти ж на виставку ходити не будеш. Зате собачка невелика.
Юля трохи повагавшись, не було у неї ніколи ні котиків, ні собак, якось не до того їй було весь цей час. Несміливо попросила, спочатку просто подивитися. А коли побачила цих коротколапих красунчиків, то тільки й змогла, що сплеснути руками і сказати: “Ах!”
Так в її житті з’явився Тяпа. Чомусь ця простувата і невигадлива кличка відразу сама по собі прийшла в голову.
З того часу Юля забула, що таке смуток і самотність. Адже вдома її віддано чекав Тяпа. А як він зустрічав! Їй здавалося, що навіть Давид, коли був маленьким, так не радів, коли вона забирала його з садка.
Так минуло три роки.
Нове життя Юлі, в яку Тяпа вніс свої зміни, налагодилося. Вперше за все своє самостійне життя жінка раптом відчула, як же це добре, коли в голові не крутяться постійні думки про те, чим нагодувати дитину, у що одягнути, де взяти грошей на навчання і т.д. Юля відчувала себе вільною і щасливою. Щасливої від відданих очей-бусинок, від цієї непідробної радості, від неспішних прогулянок по вулицях. Вона вже просто не уявляла собі іншого життя, особливо без Тяпи.
І раптом, Давид з Анною якось несподівано, без попередження, зайшли до неї в гості.
– З роботою зараз погано, – почав скаржитися син, – когось на “віддалену” відправили, когось взагалі звільнили. Мене залишили в офісі, але преміальні зменшили так, що не уявляю, як ми з Анею будемо далі викручуватися. Тим більше що у тебе через шість місяців з’явиться онук чи внучка. Загалом, мамо, жити нам на орендованій квартирі тепер не по кишені.
Ну, що ж, діватися нікуди. Заселився син з дружиною в свою колишню кімнату.
– Ой, а можна він не буде до нас в кімнату заходити, – сказала Аня на третій день, гидливо вказуючи пальчиком на Тяпу.
– Звичайно, – спокійно відповіла Юля, – двері в свою кімнату закривайте, і Тяпа в вашу кімнату не зайде.
На той момент це було єдиною умовою невістки, яка спочатку вела себе скромно і допомагала по господарству. Вже на пізньому терміні Юля сама усунула Анну від будь-якої домашньої роботи, розуміла, що важко, сама всіх обходила, хоч здоров’ям на той час уже не блищала. Так і жили потихеньку до появи на світ малюка.
Анна привела на світ здоровеньку, міцну дівчинку. Юля з сином дуже раділи. Поки Анна з малятком були в пологовому будинку, Юля вичистила до блиску всю квартиру, перепрала штори, облаштувала куточок з дитячим ліжечком, накупила пелюшок, сорочечок. Вона крутилася, як білка в колесі, радісно мугикаючи собі під ніс веселу пісеньку. Разом з нею відчайдушно радів і Тяпа. Песик, звичайно, не розумів в чому справа, але його улюблена господиня така щаслива, значить, щасливий і він, Тяпа.
Юля метушилася на кухні, доварюючи, помішуючи, коли Давид з загорнутою в ковдрочку дочкою на руках і Анна з букетом червоних троянд зайшли в квартиру. Ось тут-то все і почалося. Тяпа радісно вискочив їм на зустріч, несамовито махаючи хвостиком.
– Заберіть від мене цю собаку! – зойкнула Анна, відштовхуючи Тяпу ногою. – Собаки – це джерело бруду і всякої зарази, а у нас маленька дитина!
Юля, мовчки, взяла на руки переляканого Тяпу і закрила у себе в кімнаті. Тяпа жалібно скиглив і шкрябав кігтиками двері, будь-яке бажання трохи відсвяткувати повернення невістки з онукою з пологового будинку у Юлі пропало. Вона взяла Тяпу, і вони довго блукали вулицями міста, поки не стемніло. Прийшовши додому, Юля перемила брудний посуд і лягла спати.
На наступний день, прийшовши з роботи, жінка почула:
– Не треба пускати собаку на кухню! Годуєте її у себе в кімнаті! У Вас тепер в квартирі новонароджена дитина, між іншим, Ваша внучка!
– Анна, – спокійно відповіла Юля, – Тяпа – жива істота, він звик їсти на кухні, до того ж він не заходить в кімнату з дитиною, і тримати його, як бранця, весь час в кімнаті, я не бачу сенсу. Він товариський, звик весь час за мною ходити, йому буде погано.
Анна тільки фиркнула, пробурчала щось собі під ніс і голосно грюкнули дверима в свою кімнату. А далі все пішло по наростаючій, як снігова куля.
– Невже так важко зрозуміти, що дитина тільки заснула, а Ви тихо на роботу зібратися не можете, – вичитувала Анна свекруху.
– А що я такого зробила? – дивувалася Юля.
– Ви феном голову у себе в кімнаті сушили!
– А як я, по-твоєму, повинна на роботу йти?
– Це Ваші проблеми, думати треба, а не дзижчати з раннього ранку!
Потім гірше.
– Ви можете тихіше посудом гриміти, коли його миєте?
– Ну, невже не можна відключати дзвінок на своєму мобільному, коли додому приходьте? Вам подзвонили, дитина прокинулася, а мені її тепер знову укладати.
– Куди Ви дістали пилосос? Ваша внучка злякається. А щоб не було собачої шерсті, собаку треба просто прибрати з квартири. А шерсть можна і щіткою позбирати.
Минув час. Юля зловила себе на думці, що їй не хочеться повертатися додому з роботи. Тяпа з завзятої і відчайдушної перетворилася в залякану і сумну собачку з вічно нещасними очима. Тепер вони мало за часом гуляли на вулиці, тому що все готування, миття посуду, прибирання, прання і прасування лягали на Юлю. Анна не робила нічого, адже у неї ж маленька дитина. А значить, всі навколо неї повинні пурхати і славити її “великий” материнський подвиг.
“Цікаво”, – думала Юля, – “а як же я абсолютно одна, без бабусь і дідусів, навіть без чоловіка виростила Давида? І нічого. Втомлювалася, звичайно, але примудрялася іноді навіть книгу почитати, коли Давид спав”.
Останнім часом Юля почала відчувати дискомфорт з лівого боку. Сходила до лікаря, який прописав серцеві краплі, спокій, свіже повітря і позитивні емоції. Розповіла про це синові.
– Мамо, донька така неспокійна, Анна так з нею втомлюється, зрозумій. Ти ж повинна її зрозуміти, потерпи, – відповів Давид.
“Гаразд”, – думала Юля, – “як це зараз по-модному називається? Здається, післяпологова депресія? Мені-то колись про неї й не знати було…”
Минуло пів року. Анна, як і раніше нічим, крім самої дитини, не займалася. Юля намагалася невістку не дратувати, тільки краплі серцеві все частіше і частіше пила, та Тяпу все міцніше до себе притискала. З роботою у сина все якось не налагоджувалося, Анна, схоже, вже вирішила назавжди вкоренитися в її квартирі.
У внучки почали різатися зубки. Давид спав у своїй кімнаті, а Юля прокинулася, чула, як невістка ходить по коридору, заколисуючи дитину. Встала, вийшла зі своєї кімнати:
– Анно, йди, відпочинь, давай я поколишу.
– Йдіть звідси, – зло прошипіла Анна, – до дитини зі своїми вічно брудними від собаки руками не лізьте. Ніякого розуму не маєте, що собаці не місце в будинку з дитиною, а ще бабуся!
Юля тільки, мовчки, доклала руку до лівої сторони і пішла в свою кімнату. Сльози нечутно котилися по щоках, скочуючись на подушку. Тяпа тихенько скиглив і лизав її мокре обличчя своїм гарячим язиком.
На ранок Юля тоном, що не терпить заперечень, сказала синові, подаючи сніданок:
– Пане Давиде, важко вам чи ні, але я хочу, щоб через два тижні максимум, вас тут не було. Осточортіло! Ідіть на оренду, нехай Анна там командує. А ти шукай підробіток, міняй роботу, що хочеш, роби! Не хлопчик, тобі вже тридцять років. А я хочу жити так, як я звикла, за своїми правилами і з Тяпою. Зрештою, це моя квартира, і я тут господиня!
– Як же так, як же ти так можеш?! – верещали в телефонну слухавку свати з іншого міста. – Серця в тебе немає, ти ж сама мати! Невже у тебе душа за дітей не болить?! І за внучку, між іншим, рідну! Одним словом – ти справжня – свекрушище!
Юля поклала телефон на стіл і прислухалася до себе: ні, не болить, нічого не болить. “А завтра, коли від мене з’їдуть син з невісткою, взагалі все чудово буде…” – подумала жінка і подивилася на Тяпу.
– Так, капці?
– Гав гав! – дзвінко відповів Тяпа, замахав хвостиком і весело подивився господині в очі.
Фото ілюстративне – спеціально для ibilingua
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!