fbpx
життєві історії
Бабуся не втручалася в життя наших батьків. Їй доручили виховати онучок, і вона це зробила. Маму з татом ми бачили дуже рідко. Інколи ми навіть забували, як вони виглядають. В той час, як вони подорожували світом, ми з Анною не виїжджали за межі районного центру. І ось коли почалась війна, мені зателефонувала сестра, і приголомшила новиною

Бабуся не втручалася в життя наших батьків. Їй доручили виховати онучок, і вона це зробила. Маму з татом ми бачили дуже рідко. Інколи ми навіть забували, як вони виглядають. В той час, як вони подорожували світом, ми з Анною не виїжджали за межі районного центру. І ось коли почалась війна, мені зателефонувала сестра, і приголомшила новиною

Мої батьки вирішили, що життя одне, і його потрібно прожити якнайкраще. Діти в ці плани не входили, тому ми з сестрою Анною і жили у бабусі з дідусем в селі.

Мама з татом ні в чому собі не відмовляли. Вони жили у Вінниці, пристойно заробляли, і по 2-3 рази літали за кордон на відпочинок.

Анні було 14 років, а мені 12, коли бабуся, дідуся вже, на жаль, не було на цьому світі, переїхала до невеликого районного центру неподалік села. У нас був подив, коли ми побачили величезні будівлі та велику кількість людей та автівок. Батьків ми знали за світлинами, і вперше приїхали поїздом відвідати їх у рік нашого переїзду.

Ця зустріч мені запам’яталася назавжди: мати обізвала нас селючками і соромилася нас при своїх знайомих. Дорогий одяг, стільникові телефони та галасливі вечірки були для нас як американське кіно. Я пам’ятаю, я почувала себе убогою в цій обстановці.

Ми з Анною не вписувалися в це життя і нас більше батьки до себе в гості і не кликали, вважаючи за краще зідзвонюватися з бабусею і питати як в нас справи, чи живі чи здорові.

Минули роки, я з батьками зідзвонююсь раз на рік, Анна трохи частіше. У мене однокімнатна квартира на околиці столиці, сестра живе з чоловіком та двома дітьми у двокімнатній квартирі в тому ж районному центрі. Вона повідомила, що батьки, через війну хочуть продати свою квартиру в центрі міста і переїхати в іншу країну. Їм по 65 років, і вони не працюють.

Вони збираються орендувати котедж у Європі та доживати свою старість на гроші з продажу майна. Анна хоче, щоб я відмовила батьків, тому що я живу порівняно ближче і мені легше зустрітися з ними особисто. Вона вважає, що батьки не відають що коять, оскільки квартиру продати добре в час війни вони не зможуть і їм не вистачить грошей навіть на найближчі 10 років з їхнього способу життя. Я також підозрюю, що вона розраховувала на спадщину, яка просто вилетить у повітря.

Ні я, ні Анна ніколи не були за межами України і не зможемо дозволити собі приїхати до них, якщо їм знадобиться допомога. З іншого боку, мені не хочеться лізти у рішення батьків, та й я їх фінансову ситуацію не знаю, і вони самі нехай вирішують, що робити зі своїми грошима та своїм майном. Тільки нехай на мою допомогу та підтримку не розраховують, якщо щось піде не за планом.

Цікава ваша думка, що нам робити з сестрою в такій ситуації? Втручатися в їх життя, чи пустити все, як є на розсуд батьків? Не маленькі ж вони діти!

Фото ілюстративне спеціально для ibilingua