Маргарита не дозволяла собі багато: їсти солодке, вживати слова-паразити, дивитися серіали і просто нічого не робити. Вона навіть уявити не могла, що можна довго сидіти біля вікна і розглядати білу, практично жасминову, осінь. Спостерігати синичок, що жадібно поїдають сало, і милуватися криво замерзлими калюжами. А ще валятися в ліжку, розкинувшися зірочкою, і малювати пальцями закарлюки на простирадлах.
Бабуся постійно її ганяла. Вичитувала. Спостерігала. І як тільки фіксувала зупинку, кричала гострим, як бритва, голосом:
– Що ти сидиш? Нічим зайнятися? Ну тоді хоч підлогу помий!
І Ритка хапала відро, старанно віджимала ганчірку і повзала на карачках.
Згодом привчила себе постійно бути при ділі. Навіть при двох. В’язати шкарпетки і вчити англійську. Сушити волосся і робити вправи для м’язів. Маринувати курку і проводити робочу нараду.
А потім, коли чоловік вигукнув: «Ти – не жінка! Ти робот!” і зник в тамбурі з двома дорожніми валізами, знесилено присіла біля вікна.
Почала розглядати темно-синю річку, кучеряву, ніби старий серпантин, і дроти, що йдуть в іншу площину.
Синиць і крихітні хмари, схожі на мамине печиво.
І просиділа так довго. Практично до ранку. Нічого не роблячи. Ні про що не думаючи.
Зупинивши себе. Слухаючи себе…
Минув час, і вона стала іншою, і життя її стало іншим. Таким, як треба. Її життям.
Ірина Говоруха
Передрук без посилання на Ibilingua.com. заборонено
Фото ілюстративне, з вільних джерел, pexels.com
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!
