Щовечора, уклавши дворічного Сергійка спати, бабуся діставала з кишені спідниці ключ, який завжди був при ній, і прямувала до комори. Там, причинивши вхідні двері і опустивши засув, витягала з тільки їй відомого потайного містечка інший ключ і відпирала велику дубову скриню, в якій зберігалися запаси того цінного, без чого не можна було вижити у важкі і злиденні повоєнні роки, а саме: мука, сіль, сірники, сухарі та зерно.
Втім, і запасами це назвати було важко. Борошна залишалося зовсім небагато: третина мішка житнього та половина відра пшеничного. Сухарів теж було менше третини мішка. Зерно ж бабуся й до уваги не брала: два відра жита на весняний посів і невеликий мішок пшениці, що зберігався як недоторканний запас на крайній випадок.
Радував лише запас солі, ще довоєнний: сіра, бруднувата скам’яніла брила, що займала більше половини одного з чотирьох відсіків високої скрині, з якої за допомогою старої сокири добувалася сіль. У кутку соляного багатства красувався десяток яєчок, призначений до святкового столу на Великдень Христовий. Їх бабуся потай від онуків збирала від двох курок, що взимку живуть у хаті під пічкою, а зараз вільно ходять по двору і на вільних хлібах після зимової безгодівлі нагулюють форми, як і личить справжнім хохлаткам.
Позітхавши гірко над безцінними багатствами і прикинувши, що до нового врожаю багатств цих може і не вистачити, бабуся дбайливо насипала в окремі баночки борошна – трошки пшеничного і більше житнього, поставила баночки в плетений кошик, додавала туди ж з розвішаних під стелею торбинок з морквою, чорницею і малиною, замикала скриню, ховала ключ, замикала комору і поверталася в будинок, де на неї вже чекали старші онуки.
Дівчата Ніна і Тоня вже встигали приготувати теплу воду і розставити три чисті глиняні глечики – один великий і два маленькі, а семирічний Вовка, що народився влітку сорок першого і змалку звик бути чоловіком у домі, приносив відро з сіро-зеленим порошком із заготовленої ще минулого літа, висушеної та потовченої у ступі трави-лободи.
Бабуся наливала в усі три посудини теплу воду, насипала в одну з них пшеничне борошно, в іншу – житнє, а найбільше до житнього борошна додавала порошок з лободи і розставляла миски перед онуками. Діти ретельно і дуже вміло перемішували цю масу: виходило тісто. Посоливши і додавши дріжджі, бабуся ставила миски на жердину, де тісто до ранку томилося і піднімалося.
Рано-вранці бабуся топила піч, діставала тісто, готувала сніданок, а потім випікала три хліби: маленький пшеничний для дворічного Сергійка, маленький житній ділила на дві частини – одну побільше вкладала в торбинку на обід синові в полі, іншу на обід невістці, додавала туди по парі картоплин та по головці цибулі.
Третій хліб, з лободою, теж різала навпіл, одну половину прибирала на полицю – широку дерев’яну полицю, розташовану під самою стелею. Половина ця призначалася на вечерю. Щоб не спокушати старших онуків, на ту ж полицю ховався і запашний хлібець Сергійка.
Половину хліба, що залишився, бабуся ділила між старшими онуками на сніданок і на обід, вранці додаючи до хліба пюре з картоплі, іноді з грибами, а вдень, в обід, – гарячий суп з овочів, приправлений жменею ячмінної або вівсяної крупчатки.
Сама бабуся хліб не їла, задовольнялася рідким супом та морквяним чаєм. Діти миттю з’їдали свої порції, а потім дивилися, як бабуся годує Сергійка, розмочивши частину білого, смачно пахнучого хліба в топленому молочці, половину літра якого щодня брали для Сергія у сусідки Поліни, яка перед тим, як віддати банку з молоком, а молоко вона давала тільки вчорашнє, обов’язково знімала з нього вершки, після чого ставила у зошиті хрестик – вела облік, щоб восени, після збирання врожаю та розрахунків із колгоспниками, отримати за молоко гроші.
Дивлячись на очі онуків, на їхні худі, виснажені фігурки бабуся тихенько казала їм:
– Потерпіть, мої милі, ось прийде літо, ягоди збиратимемо, потім гриби, щавель уже на пагорбках ростиме, легше буде. А вже як осінь настане, отримають тато з мамою пшенички за роботу, борошна намелимо білого, пирогів випечемо великих та солодких, наїмося досхочу. А до зими, Бог дасть, і козочку купимо, з молочком своїм будемо. Коровку нам не подужати. Жаль, впала наша Лиска, не пережила війну. А Сергійко ж маленький зовсім, не можна йому хліба чорного, та з лободою, їсти, і без молочка не можна.
Дівчата і Вовка слухали бабусю і все розуміли, але все одно дуже хотіли і молочка тепленького, і хлібця біленького, та так хотіли, що одного разу й не втрималися. Сергійко міцно спав, а бабуся, наказавши дівчаткам суворо стежити за малюком, пішла в крамницю за гасом. Вовка, провівши бабусю за хвіртку, швидко повернувся до хати, заліз на стіл і дістав з полиці ароматний хлібець Сергійка. У нього й на думці не було його з’їсти. Він просто хотів потримати його в руках та понюхати. Вовка з насолодою вдихав смачний аромат свіжого хліба і не зміг упоратися з своїм бажанням.
Спочатку він лизнув хліб, а потім і відкусив його – зовсім трошки. Сестричкам, що вбігли на кухню і злякалися від побаченої картини, теж дісталося по маленькому шматочку смачного щастя. Завершивши блаженство, діти не на жарт перелякалися. Бабусю, що повернулася з гасом, вони зустріли дружним плачем, впевнені, що занапастили Сергійка.
Добра, мила і все розуміюча бабуся міцно обійняла всіх трьох дітей, які щиро розкаюються в дитячій своїй слабкості, притиснула до себе і, стримуючи сльози, цілувала їх у світлі рідні маківки, а потім, впоравшись з емоціями, заспокоїла:
– Усяке в житті буває. І ще не раз ви зробите щось не так. Життя гладким не буває, воно як дороге: йде рівна, а потім раз – і ямка або поворот крутий. Головне – зрозуміти і відчути свою помилку, щиро пошкодувати про неї і постаратися виправити. А як виправиш, то й серце потішиться, і душа полегшиться. Ви зрозуміли, що неправильно вчинили, і дякувати Богу! А Сергійка сьогодні картоплею з молочком погодуємо.
Діти ще міцніше притулилися до бабусі, і їхні маленькі душі були наповнені величезною любов’ю, що все покриває і все поглинає, тією любов’ю, яку Господь посилає тільки дітям – чистим, світлим і непорочним Своїм ангелам.
Увечері бабуся молилася довше, ніж звичайно. Вона не просила ні про що. Вона щиро дякувала Всевишньому за те величезне щастя, яке Він дарував їй.
Леонід Гаркотін
Передрук без посилання на Ibilingua.com заборонено.
Фото ілюстративне, Ibilingua.com
