Бабуся Рая ніби відчувала щось недобре. – Ліля, сядь поруч. Я розумію, що скоро вас покину. Я нічого не боюсь, не хвилюйся. 85 років прожила, хватить з мене. Я хочу попросити тебе дещо. Знаю, що пропадете без мене, на відміну від тітки Стефи. В неї є все, а ось ви в мене обділені долею. – Я хотіла припинити цю розмову, та бабуся продовжила. – Дізнайся, що краще: заповіт чи дарча? – Я не хотіла вірити, що рідна тітка може прогнати нас з мамою на вулицю.
Бабуся Рая була доброю і чудовою. Вона і з онуками ладила, і строгість могла проявити. І відповідальна. З рідними ладила і співчувала їм. А також вона мала проникливий розум. Адже вона вивчила своїх дочок досконально. Так що перед своїм відходом вона покликала до себе улюблену внучку, яка на той момент вже виросла і досягла повнолітня. І каже:
– Слухай мене уважно, Ліля. Я відчуваю, що йду…
– Бабусю!
– Не потрібно зі мною сперечатися. Я своє вже віджила. Уже, Слава Богу, 85 відсвяткувала. Тому слухай. Твоя тітка – Стефа, у неї все добре. Квартиру вже купили. І автомобіль такий-сякий є. І діти її забезпечені. А ось у тебе і мами твоєї…
– Бабусю, але ти ж не можеш маму мою звинувачувати…
Мама Лілі – Іванка. Була дуже гарячою жінкою. Якщо щось надумала, то нізащо не відговориш і не переконаєш. Суне, мов танк. І завжди домагалася свого. Батько Лілі- її чоловік, людина була працьовитий і строга. Спершу в майстрах ходив, потім до начальника піднявся. Так що жила сім’я розкошуючи. І квартиру в центрі їм дали, і автівку купили, дачу побудували.
Тільки одного разу цей рай закінчився. Батька раптово не стало. І ось дівчатка осиротіли. Іванці було дуже важко все це пережити. Спочатку всі думали, що вона не викарабкається. Просто лежала в ліжку і ні на що не реагувала. Ліля втішала маму, як могла. Їй тоді тільки 13 виповнилося. Вона теж сумувала за батьком. Тільки важче було матері.
Навчалася Ліля на відмінно. Приходила зі школи і все передавала мамі дослівно. Про всі події. Але мати ні на що не реагувала. Поки вона не почула ці слова:
– Матусю, а ти в курсі, що один з наших сусідів приступив до будівництва будинку біля нашої дачі. Такого, про який ми колись мріяли.
– Роман будинок став зводити? – Іванка пожвавилася, – на своїй території?
– Ага. Поруч з нами.
– Тоді і ми вибудуємо. І квіти будуть.
– Ма, ти про що? На які гроші?
– Продамо квартиру. А самі до бабусі переїдемо. Потім вона з нами жити буде. А ти знайдеш чоловіка і переїдеш…
Ось так Іванка почала одужувати. Тільки Ліля не була рада продажі квартири. Адже будівництво – це ж довго. Але Іванка пішла до архітектора, замовила проєкт, продала квартиру…
Стали завозити різні матеріали. Заливали фундамент, зводили стіни. Але коли було побудовано частина першого поверху, фірма збанкрутувала і будівельники кудись пропали. Іванка писала скарги. Тільки ніхто нічого не хотів робити. Одного разу по приїзду на дачу, вони виявили пропажу всіх будматеріалів. І знову пошуки нічого не дали. Ось тоді-то характер Іванки різко посилився. Вона стала різкою, ображала всіх навколо. Всі від неї відвернулися.
Протягом усього цього часу дівчинка з матір’ю жила у своєї бабусі. Та нічим не могла допомогти доньці та онуці. І ось вона кличе Лілю і каже:
Я розумію, що твоєї провини тут немає. Але мова не про те. Я пропоную ось що. У мене крім цієї однокімнатної квартири нічого більше немає. Тільки у вас і того немає. Знаючи характер своєї старшої дочки, вона після мого відходу зажадає паювання. А мені б цього не хотілося. Просто сходи до юриста і уточни, як правильно зробити – заповіт написати або дарчу?
Бабусю, ти чого? Невже ти підозрюєш, що тітка Стефа прожене нас? Вони ж з мамою рідні сестри. Не потрібні ніякі заповіти. Ми зможемо домовитися. Нам все повернуть, ми зможемо добудувати будинок.
Люба моя, ти в силу свого віку дуже добре ставишся до людей…
Одного дня бабуся спіткнулася і пошкодила собі хребет, а через деякий час її не стало. А рівно через 6 місяців до них заявилася тітка Стефа.
Настала черга спадок ділити. Продавайте квартиру і віддавайте мені половину. Я частину цю між дітьми розділю.
Тітка Стефа, та вона ж недорого коштує. Адже будинок старий, перший поверх, район поганий. Давайте хоч не зараз її продавати. Адже нам-то жити зараз ніде. Ми коли візьмемо в кредит нову, переїдемо, то цю розділимо.
Не хочу я чекати нічого. Мені зараз потрібні гроші. Я вже з ріелтором домовилася.
Але як ти так можеш? Ми ж рідня? Куди ми подінемося?
Мені все одно. Мені потрібні гроші.
І після цих слів вона поїхала. А потім приходить якийсь чоловік. Він оглянув квартиру і дізнався, коли зможе влаштовувати оглядини. Незабаром знайшов покупця.
Довелося Іванці з Лілею зібрати речі і переїхати в сарай на дачній ділянці. Мати погано себе почувала. Якось раз Ліля прокидається від того, що мати стоїть біля недобудованого будинку і стукає в нього мотикою.
Це ти у всьому винен! Ти спеціально мене залишив з проблемами! – і при цьому голосно сміялася.
Довелося Лілі викликати лікарів. Мати потрапила в лікарню. А з ранку пролунав дзвінок від слідчого.
Я прошу вибачення, ви не могли б підійти до відділку?
Для чого?
Є новини щодо крадіжки. Ми знайшли будматеріали.
Минув тиждень і Ліля отримала все вкрадене. Довелося продати це і орендувати житло. Забирати мати з лікарні. Дівчина навчалася в університеті. А мати влаштувалася на роботу.
Минув рік і Ліля вийшла заміж. Дуже вдало. Чоловік допоміг їм добудувати будинок. Знайшов гроші. А до своєї тітки Ліля більше ніколи не зверталася. І навіть не телефонувала.
Коли тітки Стефи не стало, Ліля навіть не поїхала, щоб попрощатися. Вона не побачила тітці її вчинку. Вона-то на все життя запам’ятала цей урок і вже краще розбирається в людях. Не довіряє їм. Ніяким родичам не можна довіряти. Вони жадібні і злі… як тільки мова заходить за гроші…
Фото ілюстративне – спеціально для ibilingua
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!
