fbpx

– Бабусю, а чому тебе в селі ворожкою називають? – запитала якось внучка моя старша – У нас же навіть карт у будинку немає!

– Бабусю, а чому тебе в селі ворожкою називають? – запитала якось внучка моя старша – У нас же навіть карт у будинку немає!

– Сідай, Анютко, видно прийшла пора і тобі розповісти цю історію. Давно справа була, ще у воєнні часи, почалося все з приїзду до нас в сільську школу нової вчительки, до себе на постій пустила. Приїхала Надюша з міста, з розподілу до нас потрапила. Оселилася вона у мене, в порожній кімнаті, де син жив колись… чомусь ця дівчина мені сподобалася відразу, обличчя біле, довге пшеничне волосся, які вона завжди красиво укладала, а фігура то… просто чудо.

Йде вона бувало на заняття, немов Лебідонька пливе, голову відкине, якби не військовий час, хлопці наші таку наречену ні за що б на пропустили…

Надія ж знайшла чоловіка під стать собі – міського.

Якось заходжу до неї в кімнату, а вона вся в сльозах сидить, конвертик смикає. Слово за слово розповіла про свого Олександра, в той час той служивий був. І було все добре у них, але листів кілька місяців уже не було…

Ось Надюша моя і злягла, світла білого видать не хотіла, як би я не втішала її, а одного ранку раптом встала, заплела коси, плаття ошатне одягла, пам’ятаю я млинці пекла тоді, підходить і каже:

– Поворожіть мені будь ласка, – і вказує на стару колоду, що на підвіконні років сто вже лежала.

– Та що ти, мила, не вмію я, ці карти ще з часів моє прабабусі лежать.

– Валентино Гнатівно, не можу я більше так, – вона знову в сльози кинулася.

Ось і пошкодувала, розклала карти, як ще у своєї прабабусі бачила у дитинстві, розповіла про червового короля, звістка пообіцяла, запевнила, що все добре у нього, ну і все в такому дусі. Сидимо з нею, я говорю, а сама поглядаю – личко у моїй Надійки все світліше, радісніше стає.

Через тиждень прибігає додому з занять, рум’янець на щоках грає, посмішка не сходить з обличчя.

– Збулося! Тьотю Валю дякую вам, ось звісточку отримала, приїде скоро.

Я так і схопилася за стілець, що збулося? Придумала ж я все, не вміла я гадати то толком!

– Поворожіть ще, – знову просить.

– Я ж тобі все сказала вже, – відмахувався я.

– Ну будь ласка, туга лежить на серці, а від ваших слів так легко ставати, літати хочеться.

Нічого не вдієш, знову розклала карти, пообіцяла на той раз швидкий приїзд короля її червового, любов, що серце її зігріє.

– Живий значить, – прошепотіла Надія.

– Так живий, неушкоджений, ось він в домі знаходиться. А це шлях його, знати скоро приїде.

– Дякую вам, – прошепотіла дівчина і пішла до себе.

А я ще довго сиділа над картами, все думала, що ж я творю, гріх адже це… зібрала карти і прибрала подалі. Досить, подумала, що б вони там не пообіцяли, а недобре ворожінням займатися…

Минали дні, Олександр і правда приїхав незабаром, глянула я на нього одним оком, поки моя квартирантка чепурилася – молодий, красивий чоловік та недовго він затримався в селі, служба кликала. І на тому моя Надюша вже щаслива була, вмить перетворилася, ось що любов робить з жінками.

А вечорами, коли рум’яна, щаслива вона вдавалася зі своїх побачень, раптом згадувалися мені часи, коли ще Федір був, коли ще війна не розлучила… дістала альбом, перебрала всі наші фотографії, розплакалась.

Останньою в альбомі фотографія з … невеликий сіренький папірець, розділила моє життя на до і після…

***

Невдовзі розлетілася звістка по всій нашій селі, прилеглих округах та селах, що я гадаю та все, що не скажу – збувається.

Пам’ятаю, сама дивувалася, звідки це в мені, зроду ніхто не навчав, а відмовити жінкам язик не повертався. Ось і сиділи, бувало за північ, я розкладала карти, а жінки уважно слухали кожне моє слово.

І знаєш голубонько, збіги вони адже траплялися і причому досить часто, а я раділа, дивись прийде з відповіддю жінка.

– Дякую, прийшов мій любий, всю правду ви мені тоді сказали…

– Та нема за що мила моя, – а сама думаю, може дійсно дар який відкрився – людям допомагати, нехай навіть через карти.

Сиділа якось я ввечері з одного зі своїх відвідувачок, а та візьми та запитай мабуть через незнання:

– Валентино, а твій то як? Давно нічого не чувати?

– Нема мого, півроку вже як… А син пішов в запій недавно, живий, вся надія тепер на нього рідного.

– А ти поворожи собі, може що тобі наворожили…

У той же вечір зважилася я, розклала собі і що ти думаєш… карти вперто показували зустріч, не повірила і зібрала, вирішивши, що все на цьому, вгадала, пора припиняти…

Ох, проплакала я всю ніч, зрозуміла на своїй, що говориться шкурі, яку надію в душах людських запалювала своїми обіцянками. Так напевно не дарма, ось і я повірила, чекати початку і знаєш, виявилося, що не дарма…

… А до осені прийшов мій Федір. Йшов тихо так, повільно, обводячи очима рідні простори, зупиняючись, з сусідами вітаючись, а ті дивилися на нього, як на диво, адже знали давно, що я звістку отримала, змирилася…

Я у дворі була, одяг вішала, дивлюся майже все село зібралося, баби фартухами сльози витирають, а з натовпу виходить мій Федя… живий! Кинулася я тоді до нього, закрутив він мене, сміється.

– Ну, привіт, Валюшко, кохана моя! Все позаду, не плач…

Слідом за батьком син прийшов, всі цілісінькі. З того часуне гадала я нікому, прибрала карти та й не звертався начебто ніхто,  життя тривало. Ось звідки до мене і причепилося прізвисько – це «ворожка».

Фото – ілюстративне.

Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!

You cannot copy content of this page