fbpx
життєві історії
– Бабусю, а мені що ти принесла? – запитав хлопець, вибігаючи вслід за Даринкою, яка вже вхопили ляльку у мене з рук. – А тобі – нічого, міг би звикнути, – відповіла я. Син докірливо глянув на мене, а невістка побігла плакати у спальню. Я одразу не вітала цю ідею.

– Бабусю, а мені що ти принесла? – запитав хлопець, вибігаючи вслід за Даринкою, яка вже вхопили ляльку у мене з рук.

– А тобі – нічого, міг би звикнути, – відповіла я. Син докірливо глянув на мене, а невістка побігла плакати у спальню. Я одразу не вітала цю ідею.

…Син з невісткою прожили п’ять років, а діток все не було. По святим місцям їздили, по спеціалістам – марно.

Невістка почала вмовляти сина всиновити дитину. Я цю ідею не вітала одразу: хто його знає, яка у дитини спадковість, з якими звичками її родичі. Та й прикладів, коли такі діти виростають непутящими й невдячними, дуже багато! Он навіть моя подруга виростила дівчину з інтернату, так їй стільки довелося з нею хлебнути!

Але син піддався на вмовляння невістки, привезли вони з дитбудинку трирічного хлопчика Назара. Хлоп’я як хлоп’я, носик ластовинням всипаний.

Але у мене до нього – ніяких почуттів, і я цього не приховувала, говорила чесно. Ніякого бажання витрачатися на нього, вкладатися, робити приємне у мене не має і не було. Він – не наша часточка, чужа насінина.

Інша справа – Даринка, яку небо подарувало сину й невістці через три роки після всиновлення Назара.

Даринка – копія син, на мене й мого чоловіка також схожа. Все найкраще від нас взяла, одразу видно – наша дитинка.

Я у дітей не дуже часто буваю: на іншій околиці міста живемо, та й чоловік хворіє, доглядаю за ним. Але коли вже їду до них у гості, то обов’язково Даринці якийсь подаруночок гарний несу: солодощі, іграшку, одежинку.

Даринці, а не Назару! Пора вже до цього звикнути.

Та кожного разу – одне й те саме: докірливий погляд сина, сльози невістки.

Ось прийшла до них днями зі святами привітати. Даринка й Назар – одразу до дверей мені на зустріч.

– Бабусю, а мені що ти принесла? – запитав хлопець, вибігаючи вслід за Даринкою, яка вже вхопили яскраву ляльку у мене з рук.

– А тобі – нічого, міг би звикнути, – відповіла я.

Син докірливо глянув на мене, а невістка побігла плакати у спальню. Ну скільки можна? Мені ця ідея не подобалася від початку, я була проти. Ось як почнуться з ним якісь проблеми у підлітковому віці – тоді невістка мене згадає. Я ж багато в житті надивилася. І досвід підказує, що батькам зі всиновленими дітьми більше клопоту, ніж радості.

Але то їхня справа – хочуть, нехай люблять свого Назарчика. Але я цього робити не збираюся. Ну як я себе змушу, якщо душа до хлопця не лежить? А обманювати його, показувати фальшиві почуття – ще гірше, я так вважаю.

Автор – Олена К.

Спеціально для видання Ibilingua.com.

Передрук без гіперпосилання на Ibilingua.com. заборонено.

Фото ілюстративне, з вільних джерел, pixabay.com

Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook і залишайте свої коментарі!

You cannot copy content of this page

facebook