— Бабусю, ну ти ж знаєш, як воно… — Захар сидів за столом, тримаючи телефон, його пальці гарячково гортали екран. — Мені трохи не вистачає. Може, даси пару сотень? На навчання, там всяке…
Я відчувала, як серце стискається, ніби хтось зав’язав його тугим вузлом. Мої руки тремтіли, коли я ставила перед ним чашку чаю.
— Захаре, — тихо сказала я, намагаючись втримати голос. — А що, як у мене немає? А що, як я не хочу цього робити?
Він підвів очі, здивовано, ніби я сказала щось немислиме.
— Та ну, бабусю, ти завжди… — почав він, але я перебила.
— Я не банкомат, Захаре. — Мій голос тремтів, але я трималася. — Я твоя бабуся. Хочу, щоб ти приходив до мене, а не за грішми.
Тиша заповнила кухню, важка, як зимовий туман. Захар кліпнув, ніби не знаючи, що сказати. Потім опустив погляд, бурмочучи:
— Ну, добре, я зрозумів…
Він встав, кинув телефон у кишеню і пішов до дверей. Я залишилася сидіти, тримаючи холодну чашку в руках, а в голові крутилися слова: «Невже я для них лише гаманець?»
Я, Юлія Петрівна, сиджу в своїй маленькій квартирі на околиці Києва, де кожен куточок пахне спогадами. Раніше я була вчителькою української мови, любила запах крейди, гомін учнів і те, як слова оживають на сторінках книжок. Тепер тиша в моїй оселі — як непроханий гість, що оселився після того, як не стало мого чоловіка, Олексія. Вона гудить у вухах, і лише іноді її розбавляють кроки сусідів чи гавкіт собаки за вікном.
У мене троє онуків: Захар, Соломія та Матвій. Колись вони були моїм всесвітом. Я пам’ятаю, як тримала їх на руках, коли вони ще пахли дитячим милом. Вчила їх віршиків, водила в Гідропарк, де вони ганялися за голубами, сміючись так щиро, що моє серце грілося. Тоді я була для них не просто бабусею, а кимось більшим — казкаркою, захисницею, подругою.
Тепер вони приходять рідко. Раз на місяць, а то й рідше. Їхні посмішки — швидкі, ніби намальовані, а розмови — уривчасті, як телеграми. «Як справи, бабусю?» — питають вони, але очі вже блукають по екранах телефонів. А потім, як завжди, звучить прохання: «Бабусю, треба трохи на книжки», «Бабусю, на дорогу, бо бензин дорогий».
Сьогодні приходила Соломія. Вона принесла букет ромашок — простих, але таких, що нагадали мені про поле біля нашого села. Вона сиділа за столом, гортаючи щось у телефоні, а я намагалася вловити її погляд.
— Соломіє, як тобі в університеті? — спитала я, наливаючи їй трав’яний чай.
— Та нормально, — відповіла вона, не відриваючись від екрана. — Лекції, семінари, знаєш, як воно.
Я кивнула, хоча знала, що за мить вона скаже те саме. І не помилилася.
— Бабусю, — вона нарешті підняла очі, з легкою посмішкою, — можна трохи грошей? На гуртожиток там якісь збори…
Я відчула, як серце стиснулося. Знову. Я посміхнулася, але всередині щось тріснуло, ніби тонка гілка під ногою.
— Добре, люба, — сказала я, хоча хотіла кричати. Витягла з гаманця кілька купюр і простягла їй. Вона подякувала, швидко зібралася і пішла, залишивши мене з ромашками, що пахли гіркотою.
Коли двері зачинилися, я сіла в крісло, вдивляючись у порожню чашку. Тиша повернулася, важка, як камінь. Я подумала: «Невже я для них лише гаманець із сивою головою?»
Наступного дня я зателефонувала своїй доньці, Олені. Її голос у слухавці був швидким, як завжди, ніби вона поспішала кудись.
— Мамо, що сталося? — спитала вона, пропустивши привітання.
— Оленко, — почала я, намагаючись звучати спокійно, — твої діти так часто просять у мене гроші. Невже їм вони так потрібні?
Тиша на тому кінці дроту була короткою, але відчутною. Потім Олена зітхнула.
— Мамо, не роби з цього проблему. Ти завжди їм усе давала, з дитинства. І це нормально. Не вимагай від них, щоб вони приходили лише з почуття обов’язку.
Я відчула, як слова застрягли в горлі.
— Але я хочу, щоб вони просто поговорили зі мною, — тихо сказала я. — Просто прийшли, без прохань.
— Мамо, ти драматизуєш, — різко відповіла вона. — У них своє життя: університет, друзі, плани. Не чекай, що вони будуть сидіти з тобою весь день.
Я мовчала. Сльози пекли очі, але я не дала їм пролитися.
— Добре, доню, — прошепотіла я. — Більше не питатиму.
Вона поклала слухавку, а я залишилася стояти з телефоном у руці, відчуваючи, як серце стискається ще сильніше.
Через кілька днів зателефонував Матвій.
— Бабусю, можна зайти? — його голос звучав радісно, і я відчула, як серце затріпотіло.
— Звісно, Матвійчику! — відповіла я, вже уявляючи, як печу його улюблені сирники.
Він прийшов із Соломією. Вони сиділи за столом, сміялися, перемовлялися між собою, але я відчувала себе зайвою. Я дістала старий альбом зі світлинами — там, де ми з ними гуляли в парку, де Захар будує замок із піску, а Соломія сміється, тримаючи кульбабу.
— Пам’ятаєте, як ми ходили на каруселі? — спитала я, сподіваючись розворушити їх.
— Ага, смішно було, — відповів Матвій, але його очі вже були в телефоні.
Я пішла на кухню, щоб заварити ще чаю, коли почула, як задзвонив Соломіїн телефон. Вона ввімкнула гучномовець, і я почула голос Захара.
— Ну що, дали? — спитав він, сміючись.
— Та ясно, як завжди, — відповів Матвій. — Бабуся ніколи не відмовляє.
— Я ж казав, що нема про що турбуватися, — додав Захар. — Якби не ці гроші, я б через усе місто не їхав.
Соломія щось пробурмотіла, намагаючись заглушити розмову, але було пізно. Я повернулася до столу, тримаючи чайник, але руки тремтіли так, що я ледве його не впустила.
— Бабусю, ти що, підслуховувала? — зніяковіло спитала Соломія.
— Я не підслуховувала, — тихо відповіла я. — Але я почула.
Вони замовкли, обмінюючись поглядами. Матвій почервонів, а Соломія опустила очі. Я сіла, відчуваючи, як сльози підступають, але стримала їх.
— Виходьте, — сказала я. — Я втомилася.
Вони пішли, не сказавши ні слова. А я залишилася в тиші, дивлячись на альбом, де ми колись були такими близькими.
Того вечора я вирішила, що досить. Я не могла більше бути для них лише джерелом грошей. Наступного тижня, коли Захар прийшов знову, я була готова.
— Бабусю, — почав він, як завжди, сідаючи за стіл, — мені б трохи на проєкт в універі…
Я підняла руку, зупиняючи його.
— Захаре, у мене немає грошей, — сказала я твердо. — І я більше не хочу їх давати.
Він здивовано глянув на мене, ніби не вірив своїм вухам.
— Але ж ти завжди…
— Я не банкомат, — перебила я. — Я твоя бабуся. Якщо хочеш приходити, приходь поговорити. Просто так.
Він мовчав, а потім встав і пішов. Двері зачинилися, і я відчула, як серце стиснулося, але водночас стало легше. Я була горда за себе, але самотність накрила, як холодна ковдра.
Тиша в квартирі стала ще гучнішою. Я блукала з кімнати в кімнату, торкаючись речей, які нагадували мені про минуле. На полиці стояла коробка з листами від Олексія. Я відкрила один, той, що завжди читала, коли було важко.
«Юлю, ти — моє сонце. Навіть коли я далеко, ти зігріваєш мене», — прочитала я вголос, і сльози потекли по щоках. Але цього разу вони були не лише від болю. Я згадала, що колись мене любили просто за те, що я є.
Раптом задзвонив дверний дзвінок. Серце закалатало. Хто це? Сусідка Ганна Петрівна, яка прийшла позичити борошна? Чи, може, хтось із онуків? А якщо вони прийшли знову за грішми?
Я підійшла до дверей, тримаючи руку на ручці. Дзвінок пролунав ще раз, нетерпляче. Я стояла, не знаючи, чи відкривати.
— Мамо, це я! — почувся голос Оленки з-за дверей.
Я відчинила, і вона стояла там, тримаючи пакет із продуктами.
— Я подумала, що тобі, може, треба щось, — сказала вона, усміхаючись. — І… я поговорила з дітьми. Вони не хотіли тебе образити. Просто… молодь, знаєш.
Я кивнула, відчуваючи, як клубок у горлі повільно розв’язується.
— Заходь, доню, — сказала я. — Поговоримо.
Ми сиділи за столом, пили чай, і я розповідала їй про свої почуття. Вперше за довгий час я відчувала, що мене слухають. Олена обіцяла поговорити з дітьми ще раз, але я знала, що зміни не прийдуть одразу.
Минуло кілька тижнів. Онуки не приходили, і я не знала, чи радіти цьому, чи сумувати. Але одного вечора дверний дзвінок пролунав знову. Це була Соломія. Вона стояла на порозі, тримаючи в руках маленький горщик із фіалкою.
— Бабусю, це тобі, — сказала вона сором’язливо. — Я подумала… може, ми могли б просто посидіти, поговорити?
Я посміхнулася, відчуваючи тепло в серці. Ми пили чай, згадували старі часи, і я бачила в її очах щось схоже на ту щирість, яку пам’ятала з дитинства.
Тепер я сиджу в своїй квартирі, дивлюся на фіалку на підвіконні й думаю про те, що сталося. Я зрозуміла, що любов — це не про гроші чи подарунки. Це про час, який ми даруємо одне одному. Але я все ще не знаю, чи повернуться Захар і Матвій, чи зрозуміють вони, що я хочу бути для них не просто гаманцем, а бабусею.
А ви, читачі, як думаєте? Як знайти баланс між допомогою близьким і збереженням власної гідності? Чи варто чекати, що молодше покоління саме зрозуміє цінність простого спілкування, чи потрібно їх цьому вчити?
