А я нужденним подаю. Мені іноді кажуть: «Бабусю, та ти що? У них, он, за рогом у кожного по «мерседесу», а ти зі своєї пенсії будеш їм останнє віддавати?» А я – що ж? Пенсія, вона ж, хоч і маленька, а все одно гарна, скільки зможу, подам. Мені кажуть: ось ви всі, хто їм подає, ви їх розпещуєте, вони й не працюють.
А я думаю: краще вже помилитися і подати тому, хто насправді і не потребує, ніж в інший бік помилитися і не подати, кому насправді треба. Вони, кому не треба, іноді й самі не беруть. Кажуть: бабусю, це ми з багатих усяких просимо, а в таких як ти брати – гріх; давай ми краще тобі самі подамо.
А я чому подаю? Мені сім років було, коли нас із мамою та з сестрою до Німеччини викрали. Жили ми, щоправда, у таборі для переміщених, там таки було легше, ніж іншим. Але все одно важко. А я така худесенька була, ось така, як стручечок. І мене через це ніхто не хотів у найми. Інших дітей забирали в найми на роботу, а мене – ніхто не брав. А я рада.
Ось – о четвертій ранку встаю, коли охоронець на вежі втомиться і не бачить вже нічого до ладу, увага вже розсіюється, мабуть, повартуй всю ніч. І ось, я встаю, пролазю в щілину в паркані і йду до міста. У нас ні колючого дроту, нічого такого не було, один простий паркан, дощатий. І ось я йду до міста, просити. Цілий день ходжу, прошу хлібця. А потім, вже надвечір – назад проберуся і мамку годую. І інших теж, хто там із дітьми був, їм теж, коли могла, давала.
Ну ось. Скінчилося все. Назад до Польщі нас не пустили, відправили до України. Та ще перед цим усі перевіряли, чи не шпигуни ми. Та добре. Приїхали до України. А це сорок шостий рік. Я все ще пам’ятаю, як людям їсти нічого було. Мама моя не знає, що робити, сама слабне. А я знову – ходжу та прошу.
І ось, люди ж самі там усі з останніх сил ледве тягли, а все одно подавали! Хто буряк подасть цукровий, хто вугілля у фартух насипле. Так ми з матусею і вижили. А якби не подавали, нічого б – по іншому б склалося.
Так от, з того часу і я, хто просить, я тому подаю. Знаю, що тепер інший час, всім є що їсти, дякувати Богу, – а все одно. Не можу не дати. І хочу іноді не давати – а не виходить.
І собак я теж з того часу люблю, з військових. Там, у таборі, один охоронець був, такий нерозумний, не приведи Господь. Одного разу взяв і почав на мене собачку свою направляти, вівчарку. Я зі страху як упаду, як руками ось так от закриюся. А вона, чуєш, підійшла до мене, понюхала – і не чіпала. Він їй – і так, і сяк, і ось-ось, і чогось ще по-їхньому. А вона все одно: підходить, нюхає і хвостом виляє. Розуміє, що перед нею дитя. Звичайно, це мені пощастило, це собака така розумна попалася. Але все одно: я тепер собак люблю, все ніяк про те забути не можу. І вони ж мене люблять – такі бідні! Усі розуміють!
Я от іноді думаю: собаки перед нами – все одно, що ми перед Господом. Щось розуміємо, а головного самого зрозуміти і не можемо. І послужити, начебто, раді, а трохи щось не так – шерсть на загривку здибимо і гарчемо. Нагодують нас – лащимося, хвостом виляємо. Забудуть нагодувати – відразу підемо шурхати чужими дворами та іншим господарям хвостами підвилювати. А потім повернемося, підповземо, вже скулимо, скулимо: пробач, мовляв, нас.
Такі вже ми бідні та безглузді! А чого нещасні? Чого ми всі скаржимося з ранку до вечора? У мене ось, наприклад, життя було хороше. Всяке бувало, звичайно, але все одно – така була в житті радість, що я вже прямо і не знаю, за що мені така радість була. А ти кажеш: жебракам не подавати? Як же не подати, коли в мене все є! Дах над головою, їжа, діти, онуки. Все є, тому й ділюся з іншими.
Передрук без посилання на Ibilingua.com заборонено.
Фото ілюстративне, Ibilingua.com
