— Бабусю, ти ж отримала пенсію, нам якраз 6000 гривень бракує на нову гуму, бо на старій уже їздити небезпечно. Вікторія навіть не глянула на святковий пиріг, її погляд був прикутий до місця, де я зазвичай ховаю заощадження. Вона прийшла не на іменини, а за фінансуванням, щоб одразу після моєї хати поїхати в торговий центр, поки там діють знижки на побутову техніку. Те, що мало бути сімейним святом, перетворилося на швидку ревізію мого гаманця.
На сонячному підвіконні вмощувався кіт, спостерігаючи за тим, як я розкладаю на столі святкову скатертину. Сьогодні мої іменини, день святої Ольги, і я готувалася до нього так, ніби це був найважливіший прийом у моєму житті. У повітрі стояв густий аромат свіжої випічки з корицею та яблуками. Я витратила весь ранок, щоб замісити тісто, виліпити ідеальні краї пирога та начистити срібні ложки, які дісталися мені ще від матері. Кожен рух відгукувався легкою втомою в суглобах, але я вперто продовжувала готувати. Мені хотілося, щоб усе було бездоганно, коли прийде Вікторія.
Моя онука обіцяла завітати ще з вечора. Я чекала на цей день, рахуючи години, бо бачимося ми тепер рідко. Раніше, коли вона була зовсім маленькою, Вікторія не відходила від мене ні на крок. Ми разом збирали гербарій у парку, вчили довгі вірші та пекли незграбне печиво. Тепер вона стала дорослою, живе у великому місті, постійно кудись поспішає, а її голос у слухавці стає дедалі сухішим і коротшим. Я витирала пил з рамок фотографій, на яких вона ще посміхається безтурботно, і відчувала, як усередині щось стискається від передчуття.
Настінний годинник монотонно відбивав секунди. Минуло вже дві години від призначеного часу, а телефон мовчав. Я сіла біля вікна, дивлячись на вулицю, де рідкісні перехожі куталися в коміри від холодного вітру. Чай у заварнику вже встиг охолонути, а пиріг покрився ледь помітною скоринкою. Я намагалася знайти їй виправдання: затори на дорогах, термінові справи на роботі, молодість, яка завжди вимагає уваги до всього, крім старих родичів. Раптом почувся знайомий гуркіт мотора під вікнами. Серце тьохнуло. Я підвелася, розгладжуючи фартух, і підійшла до дверей.
За порогом стояла Вікторія. Вона виглядала втомленою, постійно перевіряла повідомлення у своєму смартфоні, навіть не піднімаючи на мене погляду для привітання.
— Привіт, бабусю. Ти вибач, що запізнилася, день просто божевільний.
— Головне, що ти прийшла, Віко. Проходь, роздягайся. Я іменинний пиріг спекла, чай ще теплий.
Вона зайшла в коридор, кинула сумку на стілець і почала знімати чоботи, не перестаючи друкувати щось у телефоні. Я стояла поруч, сподіваючись на обійми, на якесь тепле слово про моє свято, але вона лише швидко глянула на стіл.
— Ой, бабусю, я не голодна. Ми з Тарасом обідали в кафе годину тому.
— Тарас теж приїхав? Чому ж він не зайшов? — запитала я, відчуваючи, як радість повільно витікає з кімнати.
— Він у машині чекає. Каже, що тут важко з паркуванням, та й нам треба ще в торговий центр заскочити, поки знижки не закінчилися.
Вона нарешті відклала телефон і пройшла до вітальні. Я поспішила за нею, намагаючись бодай трохи затримати її увагу.
— Але ж сьогодні мої іменини. Я так чекала на вас. Думала, посидимо, поговоримо. Ти давно не розповідала про свої справи.
Вікторія зітхнула і сіла на край дивана, навіть не знімаючи пальта.
— Бабусю, ну які справи? Робота, дім, побут. Все як завжди. Ти краще скажи, тобі вже виплатили ту надбавку, про яку ти казала минулого разу?
Я завмерла посеред кімнати. Питання про гроші прозвучало настільки буденно і водночас гостро, що мені забракло повітря. Я повільно підійшла до шафи, де між сторінками старої книги лежав конверт.
— Виплатили, Вікторіє. Вчора отримала за два місяці разом із премією за стаж.
В очах онуки з’явився живий блиск, якого не було, коли вона дивилася на мій пиріг чи на мене. Вона випрямилася, і її голос став помітно лагіднішим.
— Ой, це так добре! Бо нам із Тарасом якраз не вистачає на нову гуму для машини. Ти ж знаєш, як зараз усе дорого. А безпека на дорозі понад усе. Ми думали, може, ти зможеш трохи допомогти, а ми потім віддамо. Колись.
Я відчула, як у горлі став ком. Це був не перший раз. Минулого місяця це був ремонт пральної машини, до того — оплата курсів, на які вона так і не пішла. Кожного разу сценарій був однаковим: довге мовчання, ігнорування моїх дзвінків і раптовий візит саме в день виплати моїх заощаджень.
— Ти прийшла через іменини чи через конверт? — запитала я, намагаючись, щоб мій голос не тремтів.
Вікторія скривилася, ніби я сказала щось непристойне.
— Ну що ти починаєш? Звісно, я прийшла тебе привітати. Ось, дивись, я навіть листівку тобі купила.
Вона витягла з кишені пом’яту кольорову картку з надрукованим стандартним привітанням. Там не було жодного слова, написаного її рукою. Просто сухий типографський текст.
— Дякую, — відповіла я, не торкаючись листівки. — А пиріг навіть не скуштуєш?
— Бабусю, ну я ж сказала, я на дієті. Цукор — це зло. Краще давай вирішимо питання з тими коштами, бо Тарас там уже нервує. Йому завтра зранку на сервіс їхати.
Я дивилася на неї і бачила чужу людину. Де поділася та дівчинка, яка колись плакала, коли в мене боліла голова, і приносила мені кульбаби, щоб я швидше одужала? Тепер переді мною стояла жінка, для якої моя присутність була лише зручним джерелом вирішення її дрібних фінансових проблем.
— Знаєш, Віко, я вирішила ці гроші витратити на себе. Хочу поїхати в санаторій, про який давно мріяла. Мені потрібно трохи спокою і свіжого повітря.
Обличчя онуки миттєво змінилося. Вся та штучна лагідність зникла, поступившись місцем роздратуванню.
— Який санаторій? Ти ж там нікого не знаєш! Тобі там буде нудно. І взагалі, ти могла б подумати про рідних. Ми ж сім’я, ми маємо підтримувати одне одного. А ти егоїстично хочеш просто витратити все на якісь процедури.
— Підтримувати одне одного — це означає не тільки брати, — тихо сказала я. — Ти за останній рік жодного разу не запитала, як я себе почуваю. Ти не знаєш, що я майже не сплю ночами через шум у вухах. Ти навіть не пам’ятаєш, яка моя улюблена квітка, хоча я все життя вирощувала їх під твоїм вікном.
Вікторія різко підвелася.
— Ну зрозуміло. Почалося виховання. Знаєш що, якщо тобі шкода тих копійок для рідної онуки, то так і скажи. Не треба читати мені лекції про мораль.
— Мені не шкода грошей. Мені шкода часу, який я витратила, чекаючи на тебе сьогодні. Я готувала цей стіл, я хотіла почути про твоє життя, про те, що тебе радує чи засмучує. А ти бачиш тут лише касу.
— Ой, не роби з цього драми! — кинула вона, хапаючи сумку. — Я витратила свій вихідний, щоб приїхати до тебе через усе місто, а отримую лише звинувачення. Тарас мав рацію, що не хотів заходити. Тут завжди атмосфера важка.
Вона попрямувала до виходу, гучно тупаючи підборами по старому паркету. Кожен цей звук віддавався болем у моїй голові.
— Вікторіє, зупинись.
Вона обернулася біля самих дверей, її рука вже стискала ручку.
— Що ще?
— Пиріг візьми з собою. Може, Тарас захоче. Я ж старалася.
— Залиш собі, — відрізала вона. — Нам немає куди його ставити в машині, розсиплеться по всьому салону. Бувай, бабусю. Сподіваюся, твій санаторій буде того вартий.
Двері зачинилися з гучним клацанням. У квартирі знову запала тиша, але тепер вона була іншою — важкою, задушливою. Я повернулася до вітальні. На столі все так само стояли тарілки, холонув чай, а в повітрі ще тримався ледь помітний аромат парфумів Вікторії — різкий і холодний.
Я сіла на своє місце і відрізала шматок пирога. Він був смачним, але я не відчувала радості. Я дивилася на порожні стільці і згадувала, як колись тут було шумно. Тарас, чоловік моєї доньки, Вікторія, сусіди. Поступово коло звужувалося, поки не залишилася лише ця ілюзія сімейного зв’язку, що трималася на паперових конвертах.
Через вікно я побачила, як срібляста машина різко рушила з місця, залишаючи після себе лише хмару диму. Вони навіть не помахали мені на прощання. Я залишилася одна зі своїми іменинами, своїм пирогом і своїми думками.
Чи справді ми самі винні в тому, що виховуємо в дітях споживацтво, намагаючись дати їм усе, чого не мали самі? Чи це просто ознака часу, де людське тепло коштує набагато менше, ніж цифри на рахунку? Я дивилася на листівку, що залишилася на дивані. Красива картинка, золоте тиснення, порожнеча всередині. Можливо, це і є обличчя нашої сучасної любові — блискуче зовні і зовсім неживе, якщо придивитися ближче.
Я взяла чашку з холодним чаєм і зробила ковток. Горіла лише одна лампа в кутку кімнати, відкидаючи довгі тіні на стіни. Попереду був довгий вечір, і я знала, що наступного разу телефон задзвонить рівно через місяць, коли прийде час чергової виплати. І я знову буду стояти перед вибором: купити собі трохи спокою чи спробувати купити ще одну годину уваги від тих, хто називає себе моєю родиною.
А як ви вважаєте, чи можна змінити ставлення близьких, якщо вони звикли бачити у вас лише фінансову підтримку, і чи варто взагалі продовжувати таку гру заради того, щоб не залишатися на самоті?
