fbpx

Бабусю Уляна дивилася до останнього її подиху. Маленька, худенька бабуся давно вже не ходила і не бачила.Коли Уляна перевертала свою бабусю, щоб підстелити під нею чисте простирадло, та стогнала своїм тоненьким голосом і лаялася ледь чутно: – Світло вимкни! – Бабуню, яке світло, ти очі відкрий… Крихітну Улянку мати підкинула бабусі майже відразу після народження. І ось Неля явилася

Бабусю Уляна дивилася до останнього її подиху. Маленька, худенька бабуся давно вже не ходила і не бачила.

Коли Уляна перевертала свою бабусю, щоб підстелити під нею чисте простирадло, та стогнала своїм тоненьким голосом і лаялася ледь чутно:

– Світло вимкни!

– Бабуню, яке світло, ти очі відкрий…

Щоб у старої жінки в кімнаті була напівтемрява, Уляна купила і повісила в її спальні світлонепроникні штори.

Коли Уляна укладалася спати о першій годині ночі (під вечір бабуся починала кидатися і стогнати, незрозуміло чому), чоловік невдоволено бурчав поруч:

– Так коли ж твоя бабця на небо? Другий рік нас нищить!

Уляна винувато мовчала.

…Бабуся в її дитинстві і юності була найсвітлішою плямою. Уляна згадувала, як бабуся ростила її, поки мама Неля знову і знову шукала істину на дні пляшки.

– Вижили ми тільки тому, що одна за одну трималися, бабусю, – каже Уляна сама собі, втішаючи себе думкою, що все вона робить правильно.

…Крихітну Улянку мати підкинула бабусі майже відразу після народження, та й виростила дівчинку сама, хоч і ходила абияк.

Нелька у бабусі була пізньою, абсолютно несподіваною дитиною: вона народила її в 38, від одруженого одруженого. Для себе народила, а до цього довгі роки безплідною вважалася, тому і сім’ї не вийшло: бездітна кому потрібна?

Нелю балувала і любила, тільки ось щось упустила в юності, та в «подолі принесла».

Неля, не розумна, від матері своє становище приховувала: збиралася дитину після нородження залишити, насилу бабуся її відшукала і вмовила не дурити і від дитини не відмовлятися.

– Виростимо, ти, та я, допомагати тобі буду, – вмовляла вона свою недолугу Нелю.

– Внучку хотіла? Забирай! – сказала матері Неля після того, як принесла маленьку Улянку додому.

А сама поїхала своє життя влаштовувати. Адже вона ще красивіша тепер стала: пишна, подорослішала – саме час для любові!

Бабуся ледве ходила, зір стрімко втрачала, але внучка давала їй сили жити:

– Поки тебе на ноги не поставлю, що не посмію здатися! – пам’ятає Улянка бабусині слова.

І дійсно, тільки Уляна школу закінчила і курси короткострокові на перукаря пройшла, бабуся немов зрозуміла, що тепер її онучка не пропаде в цьому житті. І не встала з ліжка. Всохла ніби.

Бабусю в лікарню забрали, а потім знайшлася Неля, яка повернулася в будинок матері.

– Що вже там, придивлюся за мамою, – пообіцяла вона Улянці. – А ти їдь давай в своє місто, працюй, життя своє влаштовуй.

Повірила Уляна матері – та в бабусин будинок повернулася, як собака, життям побита: за мамою дивилася, в будинку прибирання затіяла, город засадити обіцяла.

У місто Уляна з чистим серцем їхала, вірячи в те, що бабусю залишає в надійних руках.

Потім життя міське її закрутило-завертіло: з чоловіком своїм мвйбутнім познайомилася, удвох з ним квартиру зняли.

А коли до матері з бабусею в село приїхала, ахнула: бабусин будинок занедбаний, всюди пляшки валяються, сама бабуся в дальньому кутку ледве жива лежить. Ні догляду їй належного немає, ні ліків, а в самому будинку живуть чужі, сторонні люди: сім’я багатодітна приїжджа якась.

-А ми у Нелі цей будинок знімаємо. За три тисячі, плюс бабуся ваша на мені! – почала пред’являти Уляні нахабна жіночка, загинаючи пальці:

– Бабцю вашу годувати доводиться окремо, а ще ліки, мазі? На продукти грошей мені для неї жодного разу ніхто не дав! То це ви мені повинні, за те, що я вашу бабцю дивлюся і прибираю за нею!

Добре Неля влаштувалася! Пенсію бабусину отримувала, та будиночок її примудрилася здати! А сама в селі навіть і не з’являється!

Уляна з чоловіком поговорила і бабусю в міську лікарню влаштувала, де за старенькою спостереження встановили.

Але ж постійно її там тримати не будуть: лікарня – це не притулок. Підлікували всі пролежні і попросили Уляну бабусю забрати.

Уляна подізнавалася щодо будинків для людей похилого віку, але всюди були потрібні гроші, яких у дівчини не було.

Довелося забрати бабусю Стефу до себе.

У всьму іншому взагалі плутанина якась: мешканці бабусин будинок звільняти не збираються, прикриваючись тим, що справно оренду Нелі платять і дітьми своїми, яких при всьому бажанні Уляна на вулицю виставити не може.

Саму маму Нелю Уляна виловити не може: ховається від неї хитра жінка, на дзвінки не відповідає, адресу свою нікому не каже.

Тільки коли бабусі не стало, Уляна зуміла до матері додзвонитися. Неля пообіцяла приїхати на прощання, щоб допомогти провести свою матір в останню путь.

І не приїхала. Безсовісна Неля не з’явилася і відключила телефон.

Всі клопоти лягли на плечі Уляни. Добре, хоч на поховання якісь крихти Уляні вдалося вибити, та родичі скинулися.

Зате будинок успадковувати Неля примчала перша за всіх, наче нічого й не сталося, виправдовуючись перед дочкою:

– Хворіла я, не могла приїхати.

Бабусин будинок відійшов Нелі, та продала його за безцінь і втекла в місто. Люди подейкували, несхвально хитаючи головами, що машину там собі Нелька придбала, стару.

Найбільше Уляну чоловік вразив. Напав на неї із звинуваченнями:

– Чому ти будинок втратила, я так на нього розраховував! Я думав, раз ми твою бабцю стільки часу терпіли, значить, будинок нам дістанеться!

Посварилися, розлучилися.

Уляні тяжко було. Таке відчуття, ніби всі від неї відвернулися. Знайомі та родичі крутили пальцем біля скроні:

– Ну і сімейка!

– Будинок у матері-пиячки забрати не змогла, ну і тюхтій!

Насилу Уляна оговтувалася, знадобилася допомога психолога, щоб відпустити образи і почати жити по-новому.

До бабусі ходила, коли особливо погано ставало. Там, біля огорожі з з бабусиною фотографією їй ніби легше ставало. Це місце немов все погане у Уляни відбирало, наче вселяла бабуся Стефа в онуку замість гризот умиротворення і спокій душевний.

Поступово все налагодилося. Роботу змінила, чоловіка зустріла хорошого, вдівця з дочкою. Степан і марійка щиро полюбили Уляну за серце її добре, як і вона їх.

Але в її новому житті пролунав одного разу дзвінок. Від матері.

Неля хрипким голосом дочці говорила:

– Уляночко, мені допомога твоя потрібна. Я в аварію потрапила, в лікарні лежу. Не знаю, чи зможу ходити. Важко мені. Може, й не оговтаюся вже. Тебе хочу побачити, донечко, прощення попросити. Ти прийдеш?

Уляна вислухала уважно все, що говорила Неля, а потім вимовила в трубку:

-Ви помилилися номером.

«Треба сім-карту змінити», – подумала Уляна, повертаючись на кухню, де готувала обід для своєї коханої родини.

Передрук без посилання на Ibilingua.com. заборонено.

Фото ілюстративне, з вільних джерел, pexels.com

Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!

You cannot copy content of this page