fbpx
життєві історії
Батька свого я не знала. І не дивно – обличчям, фактурою, велетенським зростом – загалом, всім я пішла в свою маму. Однокласники, дивлячись на мене і на маму, тільки руками розводили. “І як ви взагалі могли такими народитися?”. Такі коментарі доводили до сліз. “Ну яке вони мають право судити нас?” – питала я маму, а та мовчки гладила мене по голові і намагалася не зустрічатися зі мною очима

Погано чи добре мати нежіночий склад розуму і характер? Все дитинство і юність я була впевнена – це дуже погано. І тільки зараз, через роки, зрозуміла: так, я – мужик у спідниці, і це чудово!

Батька свого я не знала. І не дивно – обличчям, фактурою, велетенським зростом – загалом, всім я пішла в свою маму. Однокласники, дивлячись на мене і на маму, тільки руками розводили. “І як ви взагалі могли такими народитися?” – єхидно говорили вони. Такі коментарі доводили до сліз. “Ну яке вони мають право судити нас?” – питала я маму, а та мовчки гладила мене по голові і намагалася не зустрічатися зі мною очима.

У той час як дівчата нашого класу малювали, писали любовні вірші, складали анкети, вбиралися і займалися іншою бабською нісенітницею, я із захватом вирішувала рівняння, розраховувала відстань до найближчої зірки, креслила графіки і… тому подібне.

На гуманітарні ж предмети уваги практично не звертала – вони мені були не потрібні. І весь час була одна. За 10 років шкільного життя я не знайшла жодного друга! А мені так хотілося розповісти комусьь і про перше кохання, і про перше розчарування, поділитися своїми думками або просто сходити в кіно.

Ночами від самотності я гірко плакала в подушку. Вдень же одягала маску серйозності і байдужості.
Останній дзвінок чекала з нетерпінням. “Нарешті цей кошмар закінчиться”, – мріяла я.

В університеті на моєму потоці було всього три дівчини, а хлопці – розумні, тактовні – куди більше були захоплені наукою, ніж оточуючим світом. Їх не хвилювало, як я виглядаю і скільки важу. Головне – я непогано розбиралася в тому, що турбувало їх самих. Яке ж щастя, коли з тобою говорять, до тебе прислухаються і цікавляться твоєю думкою. Там я знайшла своїх перших “друзів за інтересами”.

Наші викладачі, всі старезні діди, ніяк не могли зрозуміти, що я, дівчина, часом розбираюся в їх предметі куди краще, ніж мої вусаті-бородаті однокурсники. Такого бути не може! – вирішили вони і стали занижувати мені оцінки. Кожен раз, коли подібне траплялося, в душі у мене все кричало: “Ну це ж не чесно!” Тиха й соромлива, вголос я подібного вимовити, звичайно, не могла.

Сьогодні все, що відбувалося тоді зовсім не видається мені гідним тієї бурі переживань, що я пережила. Але в той час несправедливість народжувала гірку образу, впоратися з якою я не могла ще довгий час.

Життя йшло своєю чергою. Після закінчення вузу потрібно було шукати роботу. Ясна річ, що ні на одній з співбесід проявити я себе не змогла. Тоді мамина подруга порекомендувала мене менеджером в одну велику корпорацію.

Вся моя діяльність там зводилася до складання двох-трьох таблиць протягом дня в програмі Excel. В інший час я тихо сиділа в кутку і томилася неробством. Це саме неробство і підштовхнуло мене до пошуку в Інтернеті різних матеріалів з бухгалтерського обліку та контролю, ринку цінних паперів, трудовому законодавству.

Через пів року в голові моїй склалася повноцінна картинка з усіх вищезазначених тем. А ще через місяць у нас на роботі трапилася перевірка, яка виявила серйозні недоліки в бухгалтерській документації та загрожувала цілком реальним терміном головному бухгалтеру, а компанії – неймовірних розмірів штрафами. Було скликано екстрену нараду, на якій були присутні всі менеджери вищої ланки. Мене теж покликали, як секретаря – записувати пропозиції щодо виходу з кризової ситуації.

Це був мій зоряний час. Півтори години кращі уми нашої корпорації намагалися знайти рішення. Крики, сльози (головний бухгалтер не могла навіть говорити, вона тільки плакала), перекур – і знову переливання з пустого в порожнє. На якийсь хвилині цієї наради я раптом зрозуміла, що зовсім недавно читала про схожу ситуацію в іншій компанії і… я точно знаю, як керівництво контори впоралося з проблемою.

Пам’ятаю, як складно мені було зважитися висловитися. В горлі пересохло, серце калатало… Але нікому в той момент не було діла до моєї зовнішності, страху. Всіх зацікавила ідея. Тоді я ясно засвоїла: важливо не те, як ти кажеш, а що намагаєшся донести до оточуючих.

Цей випадок не залишився непоміченим. Через тиждень мене зробили начальником відділу. Перший час від щастя я літала в хмарах. Права виявилася мама, яка розум ставила вище краси, думала я. І все-таки самотність не йшла з мого життя. Безумовно, на роботі я була авторитетним співробітником, зі мною рахувалися, мене поважали, до мене прислухалися. Але, приходячи додому, я відчувала відчай, відчувала безвихідь самотньої негарної жінки.

Так, повненька, так, висока, але я ж людина і мені життєво необхідно було когось чекати, до когось повертатися щовечора, когось любити. Але цього когось не було і, здавалося, він ніколи не з’явиться. Я стала шукати собі заняття, яке змогло б захопити мене, допомогти перестати думати про свою самотність. Хобі швидко знайшлося.

Я дізналася, що в Україні з’явилися курси, закінчивши які, можна скласти іспит на право “грати” на біржі. Існували вони і раніше, але тепер туди можна було потрапити “з вулиці”. Вартість курсів була рівна двом моїм місячним окладам, йшов набір. Я взяла відпустку, зібрала необхідну суму і, не залишивши ні гривні на харчування, буквально полетіла на тестування. Мене взяли. Далі пам’ятаю тільки три речі – нескінченні цифри, капуста та морква. Так, як грошей на їжу не залишилося, харчуватися довелося виключно зелено-помаранчевими овочами.

Через місяць я здала сертифікацію і отримала кваліфікаційний атестат, який дає право працювати на ринку цінних паперів. А ще я схудла на 43 кг! Звичайно, красунею я, навіть схудла і з дипломом, не стала. Але, повірте, бути високою і худою в тисячу разів краще, ніж високою і товстою. До людини-шпали, як то кажуть, люди ставляться поблажливіше, ніж до людини-гори. Нова вага додала мені впевненості в собі, новий диплом подарував відмінну роботу.

Не так давно я зі своїми колегами (всі вони чоловіки, природно) ходила на волейбольний матч. У перерві хлопці познайомили мене з одним з гравців. Він вищий за мене майже на голову і дуже симпатичний. Колеги розповіли йому, що я їх начальник і що я – “неймовірно розумна”. На останніх словах мене кинуло у краску. Було якось ніяково, хотілося відвернутися і втекти. Микита торкнувся моєї руки і сказав: “А давайте сходимо кудись після матчу?” І це були найщасливіші хвилини мого життя.

Зараз ми разом. Кожен день о шостій годині я зриваюся з робочого місця, щоб встигнути без пробок дістатися додому. Тому що там мене чекає моя найулюбленіша, найдорожча на світі людина. І, вірите чи, сьогодні я шалено щаслива, що природа нагородила мене не красою і не мініатюрністю, а нежіночим розумом, умінням приймати рішення, нести за все відповідальність і домагатися свого.

Передрук без посилання на ibilingua.com – заборонений!

Фото ілюстративне – wz.lviv

Сподобалась стаття? Поділіться з друзями на Facebook

facebook