Батько дорікає мені за те, що я дзвоню йому лише двічі на рік. Він забув, як він поводився зі мною в дитинстві.
На мить мені хотілося сказати їй, щоб вона зупинилася. Що вона не знає деталей. Що вона не знає, як це — роками чекати одного доброго слова від батька. Але щось у мені ворухнулося. Якась частина мене все ще сумувала за ним. Я просто не зізналася їй у цьому вголос. Я не сказала їй, що мені хочеться плакати.
Я завжди думала, що належу до тих людей, яким не потрібно мати справу з минулим. Працюю у великому рекламному агентстві, маю двокімнатну квартиру в центрі Києва та собаку, яка зустрічає мене, коли я повертаюся з роботи, з більшим ентузіазмом, ніж більшість хлопців у моєму житті.
Мій батько, Ярослав, живе за 130 кілометрів звідси, у будинку на околиці мого рідного містечка. Він завжди був крутим чоловіком. Водій вантажівки, який міг одним реченням заморозити атмосферу за сімейним столом. Після розлучення з моєю матір’ю, Оленою, він не був ані особливо ентузіастом, ані нав’язливим.
А я? Не знаю, чи то я більше сумувала за ним, чи то була рада, що мені не довелося з ним розмовляти. Я дзвонила йому востаннє в січні. Так, просто щоб привітати його з іменинами.
Розмова тривала менше трьох хвилин. «Дякую, Еміліє. Бережи себе». І це все. Це був Ярослав у всій своїй красі — суворий, замкнутий, без ніжних слів. Коли я була молодшою, я пояснювала це собі з точки зору його покоління. Потім я взагалі перестала пояснювати це йому.
Але тепер… зараз червень, наближається День батька, і Світлана — моя подруга ще зі школи — вирішила, що «можливо, час прорватися».
«Дайте йому щось класне. Смартфон? У нього буде привід стежити за вами або телефонувати вам», – пожартувала вона за келихом вина.
«Чудово. Тільки от він навіть не любить розмовляти», – відповів я, скривившись.
– Але, можливо, тобі потрібно розмовляти з ним більше, ніж ти думаєш?
Я дивилася у вікно на гарячий асфальт і подумала, що… можливо, справа справді в ньому? Що справа не в телефоні. Річ у тому, що щось у мені досі ламається, коли я бачу батька з донькою в кафе. Або чую «Тату, забери мене» в трамваї. Я вирішила, що цього року щось зроблю. Я купила цей телефон. Я ще не знала, наскільки шкодуватиму про це рішення.
У будинку мого батька дивно пахло пилом і розчинним чаєм. Той самий килим, те саме крісло з потертим підголівником. Я стояла у дверях з паперовим пакетом у руці і почувалася як десятирічна дівчинка, яка ось-ось отримає догану за щось.
«Привіт, тату», — сказала я, намагаючись посміхнутися.
«Привіт», – відповів він, не встаючи зі стільця. Він просто подивився та кивнув.
Я поклала сумку на стіл. Усередині був новий смартфон. Найпростіша модель, але виглядала сучасно – екран на всю передню частину, тонкий, з гумовим чохлом, щоб не вислизав з руки.
«У мене для тебе дещо є», — сказала я, відкидаючи волосся з обличчя, а серце калатало так, ніби я складала якийсь іспит.
Батько зазирнув у сумку. Він вийняв коробку, подивився на неї так, ніби не знав, з якого боку її відкрити. Потім поставив її назад на стіл.
Для чого мені це потрібно?
Я впала в ступор.
— Ну… щоб ми могли поговорити. Зателефонувати одне одному, — пробурмотіла я.
Розмова? – повільно повторив він. – А коли ти востаннє дзвонила?
Я дивилася на нього кілька секунд. Я не знала, що сказати. Мені було надто соромно рахувати подумки, але я знала – січень. І ще раніше – Святвечір. Двічі на рік. Холодні, офіційні розмови, з подихом тиші в слухавці. Батько встав. Він відкрив шухляду, зазирнув туди і сказав:
У мене там є старий. Я ним все одно не користуюся.
Я хотіла щось сказати. Будь-що. Але в мене пересохло в горлі.
«Ну тоді… всього найкращого…» — ледве вимовила я. «З Днем батька».
Дякую.
І це все.
Я пішла через десять хвилин. І всю дорогу до міста в мене в голові дзвеніло: «Коли ти востаннє дзвонила?»
Мої очі почали щипати. У квартирі запала тиша, яка аж ніяк не була мирною. Лише гудіння холодильника та час від часу стукіт у радіаторі нагадували мені, що я не в якомусь вакуумному міхурі. Я кинула ключі на стіл. Я витягла телефон батька з сумки та кинула його поруч із собою – все ще в коробці, все ще недоторканий.
Я хотіла бути милою. Я хотіла… ну, саме. Чого я хотіла? Я сіла на диван і кілька хвилин дивилася на стіну навпроти. У рамці була фотографія багаторічної давності – я і моя мама в якомусь парку. Третьої людини не було. Мого батька там навіть не було, коли він ще жив з нами. Я потягнулася до телефону. Я вибрала Світлану.
Еміліє? І як це було?
– Приємно. Тепло. Без сюрпризів, – автоматично збрехала я.
Справді? Чудово. Що він сказав по телефону?
– Він мені його дав.
Я слухаю?
«Він сказав, навіщо йому це, якщо я все одно не дзвоню», – випалила я. І лише тоді відчула, як у мене починає щипати в очах.
На іншому кінці я почула мовчання Світлани. Зрештою вона зітхнула.
Еміліє… Я думаю, що це йому справді боляче. Можливо, більше, ніж ти думаєш.
«Він звинувачує мене, але це ж він був відсутній. Навіть коли був відсутній», — різко відповіла я.
А може, тому твоя відсутність завдає йому ще більше болю? Можливо, він сподівався, що хоча б тепер ви зблизитеся.
– Тоді чому він звучить так, ніби відштовхує мене?
— Можливо, тому, що він не вміє інакше говорити?
Я не відповіла. Мій голос тремтів. Я боялася, що якщо я щось скажу, якась дитяча частинка мене вибухне. Я не сказала Світлані, що мені хочеться плакати. Я не сказала їй, що його питання лунає у моїх вухах. Я просто поклала слухавку і залишилася сама. З телефонним дзвінком, який мав щось змінити, але лише ще більше показав, як жахливо нічого не змінилося.
Хтось має спочатку зламатися?
«Ти ж не збираєшся йому подзвонити?» — спитала Світлана через два дні, коли ми зустрілися за кавою. Я дивилася у своє капучино, ніби воно могло дати мені відповідь.
Чому? Щоб він міг знову сказати мені щось на кшталт «не турбуйся»?
– Можливо… щоб побачити, чи це не був просто його спосіб захищатися?
Я похитала головою.
– Він ніколи мене не шукав. Навіть коли я була дитиною. Ти ж знаєш. Мені завжди доводилося спочатку дзвонити. Передавати свої побажання. Нагадувати йому, що я існую. Зрештою я перестала.
Світлана зітхнула і підійшла ближче.
— Еміліє, але ти вже доросла. Можливо, час вийти з цієї схеми «хто кого покинув» і просто зрозуміти, що ви — двоє самотніх людей, які проходять повз одне одного.
Я подивилася на неї мовчки.
З ним нелегко. Але й з тобою теж. Хтось має спочатку зламатися.
На мить мені хотілося сказати їй зупинитися. Що вона не знає всіх деталей. Що вона не знає, як це — роками чекати одного доброго слова від батька. Але щось у мені тремтіло. Якась частина мене все ще прагнула. Я просто ніколи не зізнавалася в цьому вголос. Я пішла додому і знову подивилась на свій телефон. Він лежав поруч з моїм ноутбуком, холодний, непрацюючий.
Я ввімкнула його. Я почала налаштовувати, ще не знаючи чому. Можливо, щоб побачити, чи щось змінить те, що я додам свій номер на перше місце в контактах. Або, можливо, щоб побачити, чи зможу я все ще зробити той перший крок.
Жорсткі слова та рукостискання
Я його не попередила. Я сіла на поїзд, потім на автобус, а потім пройшла кілометр. Була субота, після першої години дня. Я знала, що він буде вдома, бо «він нікуди не ходить у вихідні». Принаймні, так сказав мій сусід, коли я востаннє була в нього в гостях. Він відчинив мені двері у своєму светрі, такому ж, який завжди носив — темно-сірому, з потертими ліктями. Він насупився, ніби не був певен, що правильно мене бачить.
«Щось трапилося?» — спитав він.
Так. Я хотіла поговорити.
Він не відповів. Відійшов від порога і жестом запросив мене увійти. У будинку було тихо, знову пахло пилом і вчорашнім супом. Я сіла. Він теж сів. Між нами був стіл, а на ньому лежав старий, брудний пульт від телевізора.
«Я не знав, що ти прийдеш», — сказав він через деякий час.
Я знаю. Але… я не могла спати після того останнього візиту. Те, що ти сказав…
Я похитала головою, підбираючи слова.
«Можливо, я не подзвонила, бо не знала, що сказати», — випалила я.
Тато відповів не одразу. Він дивився на свої руки, ніби щось на них рахував.
— А я мовчав, бо не хотів тебе примушувати. Я думав, що якщо тобі не байдуже, ти сам висловишся.
Я була здивована. Його голос тремтів. Я вперше бачила, щоб він вагався.
«Я стільки всього тобі хотів розповісти за ці роки. Але це завжди був невідповідний час. А потім… я просто перестав намагатися».
Ми замовкли.
Через деякий час я дістала телефон із сумки.
Я ввела свій номер. Спочатку.
Він слабо, майже непомітно посміхнувся.
– Це означає, що я можу телефонувати?
– Це означає… гадаю, я б хотіла, щоб ти спробував.
І на мить ми були просто двома людьми, які дуже боялися, але ще більше боялися знову сумувати одне за одним.
Тепер я знаю, що я все ще можу це зробити.
Я повернулася додому пізно ввечері. Місто вирувало життям – пари в кафе, сміх у пабах, запах піци, що долинав з фургона, припаркованого на світлофорі. Я відчула себе так, ніби повернулася з іншого світу. З місця, де час плине повільніше, а слова мають більшу вагу, ніж зазвичай.
Я поставила сумку в коридорі. Зі мною був його телефон, я забула його залишити в своїх емоціях. На телефоні мого батька все ще була захисна плівка на екрані. Я вийняла його з чохла, знову ввімкнула, перевірила все по порядку: контакти, гучність, сповіщення. Він був готовий.
Я додала фотографію до його контактів — зроблену сьогодні, непомітно. Тато у светрі, сидить за столом, з чашкою чаю. Він дивився у вікно, ніби шукав там відповідей, яких я теж не могла знайти. Перш ніж покласти телефон назад у сумку, я додала: «Еміліє, дочко». Просто щоб йому не довелося вгадувати, який номер мій.
Потім я довго сиділа на дивані. Я знову згадала його раптове запитання: «Коли ти востаннє дзвонила?» Тоді я йому не відповіла. Але тепер я знаю, що все ще можу. Нарешті, вперше за роки щось зрушило з місця. Не було зворушливих сліз, не було падіння в обійми одне одного, не було кінцівок фільмів. Але була розмова. Було «Я б хотіла спробувати». І було: «Я теж». Цього достатньо. Поки що.
