Батько і слухати не хотів про причину мого розлучення. Його турбувало одне: репутація родини і гроші, які він вклав у весілля і подорож. Тому я й не здивувалася, коли він попросив все повернути до гривні
— Тату, для тебе мій розрив стосунків — просто злість. Ти навіть вимагав, щоб я повернула кошти, витрачені на весілля.
— Ти знову за своє? – голос батька, Петра Івановича, завжди був гучним, але тепер у ньому бринів гнів, що різав повітря. – Ми не обговорюємо “розрив стосунків”! Ми говоримо про те, як ти зруйнувала свій шлюб, який ми фінансували!
— Зруйнувала? А ти чув про те, як він поводився? – я ледь стримувала сльози, відчуваючи, як обличчя заливає спека.
— Чув я лише про твої капризи і небажання йти на поступки! Ти знала, за кого виходила!
— Це не капризи, тату! Це було нестерпно!
— Нестерпно… – він зробив крок до мене, і я інстинктивно відступила. – Знаєш, що справді нестерпно? Дивитися, як донька марнує наше сімейне ім’я і наші гроші! Скільки ти думаєш коштував той банкет у ресторані “Орхідея”? А поїздка на море? Ти просто забула!
— Наші гроші? Ти завжди давав мені зрозуміти, що це мій подарунок, тату! Щастя не можна купити за ваші “кошти”!
— Можна, якщо ти трохи порозумнішаєш! Я хочу, щоб ти повернула кошти за весілля. Це був наш внесок у твоє майбутнє, а ти його викинула на вітер! Ти це розумієш?
Мені тридцять два роки, і я знову живу зі своїми батьками в їхньому будинку в передмісті Києва, хоча мріяла, що давно матиму власний куточок у центрі.
Мій шлюб з Владом тривав лише два роки, але з точки зору мого батька, Петра Івановича, це був провал століття, який поставив хрест на його репутації успішного підприємця і батька, який забезпечив своїй доньці “ідеальне життя”.
Я пам’ятаю день нашого весілля. Це була розкішна подія у серпні 2023 року. Все, від моєї сукні кольору слонової кістки до живих квітів та вечірки на двісті гостей, було оплачено батьками.
Батько завжди повторював: “Марино, ти маєш мати все найкраще. Я не хочу, щоб люди казали, що моя донька в чомусь потребує”. Весілля обійшлося їм у суму, яка здавалася мені нереальною, особливо для такої короткої радості. Тоді я була вдячна і щаслива, вірила, що це — інвестиція в моє майбутнє. Я не розуміла, що для тата це була інвестиція в його публічний образ.
Влад був сином його партнера по бізнесу. Розумний, амбітний, із “правильною” сім’єю. Батько вважав, що цей шлюб ідеально зміцнить їхній бізнес-альянс. Я справді любила Влада. На початку наших стосунків він був уважним, веселим, і здавалося, що ми ідеально доповнюємо одне одного. Він був моєю першою справжньою і сильною любов’ю після закінчення університету.
Наші проблеми почалися майже одразу після весільної подорожі. Влад став дратівливим, його робота в компанії батька почала займати весь його час, і він постійно відчував величезний тиск. Коли я намагалася поговорити, він або відмахувався, або перетворював це на мою провину.
— Ти знову починаєш? – якось сказав Влад увечері, коли я хотіла обговорити його постійні затримки на роботі. – Я працюю, щоб забезпечити наше життя! А ти сидиш вдома і вигадуєш проблеми!
— Але ж ми майже не бачимося, Владе! І коли бачимося, ти тільки про справи говориш. Я почуваюся самотньою. Я просто хочу, щоб ти мене почув.
— Я тебе чую! Ти просто не розумієш, що таке справжня відповідальність! Твій тато забезпечив нам комфорт, а я маю це підтримувати!
— Я не вимагаю мільйонів! Я просто хочу, щоб ти був поруч!
Він почав пізно повертатися, посилаючись на ділові зустрічі. Телефон він постійно тримав у режимі “без звуку”. Я намагалася знайти виправдання його поведінці, думала, що це тимчасові труднощі на роботі. Але якось уночі, коли він спав, його телефон засвітився, і я побачила повідомлення. Це було не від співробітника. Це була жінка, яка запитувала, чи він “вже вільний від своєї дружини”.
Мій світ обвалився. Я не стала його будити, просто тихенько зібрала свої речі і поїхала до батьків. Я не влаштовувала скандалу, не кричала. Просто відчула порожнечу і глибокий сум. Це був кінець, і я знала це.
Коли я приїхала додому, мама, Ольга Степанівна, одразу зрозуміла, що щось не так. Вона мовчазно обійняла мене і допомогла занести валізу. Вона завжди була м’якшою за батька, справжньою моєю опорою.
— Доню, що сталося? – запитала вона тихо, коли ми були на кухні.
— Він… він зраджує мені, мамо. Я знайшла повідомлення. Я більше не можу.
— Ох, Марина… Я так шкодую.
— Я думала, що наш шлюб… що я зможу це виправити. Але я не можу змагатися з кимось ще. Я втомилася бути на другому місці.
Вона не стала мене відмовляти. Але коли наступного дня ввечері прийшов батько, розпочалася справжня буря. Він ніколи не приховував свого розчарування.
— Ти втекла? Ти просто покинула чоловіка і прийшла сюди? – він стояв у вітальні, а я сиділа на дивані, відчуваючи себе малою дівчинкою, яку сварить суворий наставник.
— Тату, я не “втекла”, я пішла від чоловіка, який мене обманював.
— Дурниці! Усі чоловіки обманюють! Це життя! Ти повинна була бути мудрішою, ти повинна була тримати його! Ти – його дружина!
— Я не хочу “триматися” чоловіка, який не поважає мене! Я хочу бути щасливою!
— Щасливою?! Ти розумієш, що ти робиш із нашим ім’ям? Що тепер скажуть партнери? Влад – важлива людина!
— А я? Я теж важлива! Для себе!
— Твоє “Я” нам коштувало стільки грошей! Ти знаєш, скільки ми вклали в це весілля? Це була наша інвестиція в майбутнє, а ти його зруйнувала!
Тут він і висловив свою “блискучу” ідею, яка стала для мене, мабуть, найбільшим ляпом.
— Я хочу, щоб ти повернула половину вартості весілля. Це наш внесок у твоє життя, яке ти тепер зіпсувала. Я вважаю це нашим боргом, який ти маєш відпрацювати!
— Що? Тату, це був подарунок!
— Це була умова мого спокою. А тепер я неспокійний. Поверни нам ці кошти, або знайди спосіб це компенсувати!
Його слова пронизали мене. Це не було про гроші, це було про відсутність поваги до мого вибору і моїх почуттів. Я була для нього не донькою, яка страждає, а бізнес-проєктом, який провалився.
— Гаразд, – сказала я, відчуваючи, як тремтять мої руки, але голос був на подив твердий. – Я поверну тобі ці кошти. Негайно. Я не хочу, щоб ти міг мене докоряти цим “боргом”. Я влаштуюся на роботу і віддам кожну копійку. Але з цього дня, ти не маєш права втручатися в моє життя!
Наступні місяці були важкими. Я швидко знайшла роботу консультанта в невеликій компанії, що займається продажем елітних меблів. Зарплата була значно меншою, ніж я звикла, але вона дала мені незалежність. Я переїхала у маленьку орендовану студію в іншому районі міста, подалі від батьківського будинку та їхнього тиску.
Ми з батьком майже не спілкувалися. Наші розмови зводилися до коротких фраз і його постійного нагадування про “борг”.
— Ти вже зібрала необхідну суму? – запитував він щомісяця.
— Накопичую, – відповідала я сухо.
Я знала, що він не потребує цих грошей. Це був його спосіб контролювати мене, покарати за непослух. Він хотів, щоб я відчула цю фінансову відповідальність, аби я “задумалася” про важливість “правильного” шлюбу. Але це лише зміцнило моє бажання відокремитися.
Мама час від часу приїздила до мене. Вона привозила мені домашню їжу і намагалася мене підтримати.
— Марино, не злись на тата. Він просто не вміє інакше. Він звик усе контролювати, – казала вона, сидячи за моїм маленьким кухонним столом.
— Мамо, він не “контролює”, він мене принижує! Він перетворив моє весілля на бізнес-угоду, а мій біль — на рахунок. Я не прощу йому цього.
— Не кажи так. Він твій батько. Я знаю, що він тебе любить, просто він… своєрідний.
Я вирішила віддати кошти, як тільки назбираю потрібну суму. Мені знадобилося близько восьми місяців. Це були найдовші і найважчі місяці в моєму житті. Я заощаджувала на всьому, працювала понаднормово, але відчуття свободи було варте кожного обмеження.
Коли кошти були зібрані, я поклала їх на окремий рахунок. Я зателефонувала батькові і попросила його зустрітися в нейтральному місці – у кафе біля його офісу.
— Ось, – я поклала перед ним запечатаний конверт, усередині якого була банківська квитанція про переказ коштів на його рахунок. – Тут уся сума. Тепер ми квити.
— Ти… ти справді це зробила, – він виглядав здивованим, ніби не вірив, що я піду на такий радикальний крок.
— Зробила. Тепер, тату, ти можеш пишатися, що твоя донька фінансово незалежна і “відпрацювала” твою інвестицію.
Він мовчав, дивлячись то на конверт, то на мене. Це був перший раз, коли я побачила в його очах не гнів, а… розгубленість.
— Я ніколи не думав, що ти так образишся, – тихо сказав він.
— Я не образилася, тату. Я засвоїла урок. Що кохання та підтримку не можна купити за кошти. І що моє щастя – це мій вибір, а не твоя вигода.
Я піднялася і пішла, залишивши його самого в кафе. Я не відчувала тріумфу, лише виснаження і… полегшення. Я розірвала не лише шлюб, а й фінансову залежність від родини, яка виявилася для мене важчою за будь-яке розлучення.
З того дня минуло багато часу. Я продовжую працювати, самостійно плачу за свою оренду і вперше в житті відчуваю себе по-справжньому дорослою. Батько намагається час від часу телефонувати, але я тримаю дистанцію. Мама — моя єдина ниточка з родиною.
Нещодавно вона приїхала до мене і розповіла, що тато перевів усю цю “повернуту” суму на мій новий рахунок зі словами: “Це її внесок у її майбутнє”. Він не попросив вибачення, ні, він не вміє. Але це був його своєрідний “знак”.
Я не знаю, що робити. Прийняти ці кошти чи ні? Чи варто вважати це справжнім примиренням? Чи маю я знову довіряти йому і відкривати двері нашої родини?
А ви як вважаєте, читачі? Що б ви зробили на моєму місці?
