Мені зараз 35 ронів, звуть Роман. Моя мама мене народила пізно – у 42 роки. У неї був невдалий шлюб, а потім вона розлучилася і від свого друга народила мене. Вона так і не одружилися. Та з рідним батьком ми у чудових стосунках.
Нині моїй мамі 77 років. Рік тому вона стала втрачати пам’ять і погано почуватися, зараз, через переживання й ці всі події майже злягла.
Щоб вийти з дому, мені треба було перекрити газ, вимкнути воду, ручки від вікон сховати. Декілька разів сусіди скаржилися на запах газу. Мамі поставили невиліковну старенчу хворобу.
Я збирався одружитися, але довелося відкласти на якийсь час весілля, моя наречена Галинка все зрозуміла. Дітей у мене поки що немає, але це й добре, інакше довелося б метатися між ними, родиною та мамою.
Хорошу доглядальницю знайти складно, та й мама не йшла на контакт. Вона слухалася тільки мене, але і я не залізний.
Якось батько прийшов провідати матір і сказав мені, що варто зважитися і зробити крок.
Батько сказав, що, доглядаючи матір, я своє життя даремно витрачу. Тато наполягав на будинку для людей похилого віку, приватному в нашій області, говорив, що допомагатиме мені його оплачувати, що мамі там буде краще.
Ось я і оформив її до інтернату. Кепсько почував себе, не спав, не їв. Постійно хотілося бігти та глянути, як вона там. Приїхав до неї за три дні. Вона не схотіла мене бачити. Приїхав через тиждень, і начебто все нормально. Вона майже не впізнає мене. Може спитати: «Як там Ромчик, зі школи прийшов?». Мабуть, у пам’яті залишилося враження, що я був школярем, маленьким хлопчиком.
Я впевнений, що їй буде краще в інтернаті. Зараз до матері приїжджаю кожних вихідних, часто з нареченою Галинкою. Мама іноді плаче, шкода її, не сперечаюся. Але я впевнений, що рішення було правильне.
Але я більше теж так не можу, особливо зараз .коли життя й так дуже напружене. Заберу її додому, коли вона буде зовсім слабкою. Йти до Бога людина має вдома.
Передрук без посилання на Ibilingua.com. заборонено.
Фото ілюстративне, спеціально для Ibilingua.com.
