fbpx
життєві історії
Батьки чоловіка наполягли, щоб ми жили разом з ними, у їхньому великому будинку. У мене з’явилася можливість поїхати на роботу за кордон. Причому дуже далеко, до Португалії. Я розуміла, що це чудовий шанс вирости у професійному плані, заробити, спробувати нове. Але Соломійку забрати з собою я не могла. Навіть не думала, що так буває

Коли ми з Ігорем одружилися, то спочатку хотіли винаймати житло. Але батьки чоловіка наполягли, щоб ми жили разом з ними, у їхньому великому будинку. І місця там справді вистачало всім.

Спочатку я сумнівалася, наскільки правильно жити під одним дахом зі свекром та свекрухою. Чула, що зазвичай це нічим добрим не закінчується. Та й подружки мені говорили приблизно те саме. Але всі мої сумніви розвіялися, оскільки свекри виявилися простими, розуміючими і дуже добродушними людьми.

Потім я народила доньку Соломійку, батьки чоловіка цьому дуже зраділи. Сам Ігор постійно пропадав то на роботі, то з друзями, тому мені було не впоратися самій.

Але свекор зі свекрухою не відходили від нас із Соломійкою ні на крок. Допомагали і годувати її, і купати, і переодягати. А якщо мені потрібно було відлучитися у справах, завжди знаходили час за онукою доглянути, ніколи не відмовляли.

Коли трохи підросла, донечка почала ходити в садок, а я змогла вийти на роботу. Але наші стосунки з Ігорем зовсім розладналися. Він перестав цікавитися дочкою, про мене зовсім не згадував. Міг запросто дивитись телевізор, поки я тягла важкі сумки з магазину.

Добре, що хоч свекор виходив мене зустрічати. Вимовляв потім сину за те, що той дозволяє мені тягар тягати, але Ігор ніби і не чув, йому було байдуже.

А згодом у мене з’явилася можливість поїхати на роботу за кордон. Причому дуже далеко, до Португалії. Я розуміла, що це чудовий шанс вирости у професійному плані, заробити, спробувати нове. Але Соломійку забрати з собою я не могла, а залишати доньку на недолугого чоловіка просто боялася.

Я поділилася своїми переживаннями зі свекрухою, не стала від Василини Павлівни нічого приховувати, розповіла все як є.

Вона переговорила зі свекром і наступного дня заспокоїла: “Їдь, якщо хочеш і якщо це така хороша нагода. Переживати не треба, ми з дідусем за Соломійкою нашою дивитимемося, виховуватимемо, все буде добре. Головне, частіше дзвони».

Свекри бачили і розуміли, що наш з Ігорем шлюб тріщить по швах. Вони стали на мій бік і від онуки не відмовились. Я ж знала, що батьки Ігоря — люди дуже відповідальні, тому й справді можу не переживати. Тому наважилася таки поїхати.

З того моменту минуло вже 7 років, я обіймаю гарну посаду, одружилася тут у Португалії, народила сина. Доньку два роки тому забрала до себе. Чоловік ставиться до Соломійки як до рідної, все у нас складається добре.

На батьківщині мене нічого не тримає, але я не можу не приїжджати бодай раз на рік! Навіть не думала, що так буває, але щоразу із задоволенням лечу на день народження колишньої свекрухи в гості до колишніх свекра, які стали справжньою ріднею.

Вибираю дорогі подарунки та поспішаю порадувати цих чудових людей. Цього літа приїжджали з Соломійкою вдвох, на Різдво також збираємося, хоч мій чоловік і його рідня зараз дуже за нас хвилюються, коли ми їздимо в Україну.

Але я інакше просто не можу і чекаю не дочекаюся, коли зможу обійняти Василину Павлівну і Романа Івановича!

Передрук без посилання на Ibilingua.com. заборонено.

Фото ілюстративне, спеціально для Ibilingua.com.