Батьки мого чоловіка Максима все життя тримали овець. Живуть у високогірному селі в Карпатах, і це для них не просто робота — це цілий такий собі уклад життя.
Але з роками, коли приїздили до них з Франківська, ми все частіше бачили, як важко їм це дається.
– Батьку, ну як ти витримуєш? – не раз питав мій чоловік свого батька. – Хіба не тяжко?
– А що робити, сину? – відповідав свекор, важко зітхнувши. – Це ж наш хліб. Кинемо овець – з чого жити будемо?
– Але ж здоров’я треба берегти, а ви вже не молодієте, – додавав мій Максим.
-Та нічого. Я ще не старий, ще потягну, доки Христос сили дає.
Мені з боку було непросто дивитися, як вони обоє — і свекор, і свекруха — кожного дня пнуться. Постійно недосипають, щось болить, але ні слова нарікань. Тільки очі, в яких уже не радість, а втома.
Ми з чоловіком довго обговорювали, як їм допомогти.
– Треба щось робити, – казав Максим. – Вони себе заганяють цією роботою. Може, купимо їм путівку кудись на море? Хай хоч трохи відпочинуть.
– Але вони самі ніколи не поїдуть”, – скептично зауважила я.
– От і добре. Поставимо їх перед фактом!
Так і зробили. Ми потайки оформили їм путівку до Єгипту – на два тижні. Взяли все на себе: паспорти, квитки, валізи. Їм залишилося тільки погодитися.
– Єгипет? Море? Ви що, з глузду з’їхали?! – одразу вибухнув свекор.
– А хто за вівцями дивитиметься?! – підхопила свекруха.
Ми ледве їх переконали:
– Та все буде добре! За вівцями ми знайдемо кому доглянути. Ви просто їдьте і нарешті трохи відпочиньте!
Вони вирушили, хоч і з небажанням. А ми в цей час зробили те, що вважали найкращим для них. Ми домовилися з місцевими, продали овець і всі гроші залишили свекрам.
Наша ідея була простою: хай вкладуть у свій дім, здоров’я чи хоч у якісь приємні дрібниці. Ми навіть зітхнули з полегшенням: ось тепер у них почнеться нове, легше життя!
Але коли вони повернулися з відпочинку, все обернулося ой леле чим. І онуків тепер бачити не хочуть!
– Що ви наробили?! – кричав свекор, коли переступив поріг.
– Як ви могли продати овець без нашого дозволу?! – плакала свекруха.
– Ми хотіли вам допомогти, – виправдовувався мій чоловік. – Ви ж самі вже не справлялися, а ми часто їздити не можемо.
– Ми?! Не справлялися?! Та ми все життя з цим жили! Це наша праця, наша земля, наше все! А ви це зрадили!
Ми намагалися пояснити, що зробили це для їхнього блага. Але вони нас не чули.
– Геть з хати! Ви нам більше не рідні!
Найважче було почути, як свекруха сказала:
– І внуків нам більше не приводьте. Ми більше не хочемо з вами мати нічого спільного.
Ми залишили їхній дім зі сльозами. І досі не можемо зрозуміти, де саме помилилися. Ми щиро хотіли допомогти. Але їхня образа через наш вчинок виявилася сильнішою за будь-які добрі наміри. Хіба їм вівці дорожчі від онуків, от скажіть?
Фото – авторське.
Передрук без посилання на ibilingua.com заборонено.
