Батьки не горіли бажанням запрошувати мене в гості, а я так сумувала за сином. Я йому старалася телефонувати, в тому числі й на вайбер, щоб хоч таким чином його побачити, але Володя не відповідав. Мій син, якого я виховувала одна до десяти років, обрав життя з бабусею, а не з рідною мамою. І всьому вина – гроші!
Мені 57 років. Сину 28. Він не живе зі мною зі свого десятилітнього віку. Живе з бабусею, моєю матір’ю, в обласному центрі. Я ж проживаю в маленькому містечку. Володя хотів покинути мене у сім років, але я не відпустила тоді – ходила інстанціями, писала, відстояла свої права на нього. Але в десять років він поїхав, мав право, як мені сам і сказав.
З роками ми дедалі менше спілкувалися. Мої батьки, в яких живе мій син, не дозволяли мені приїжджати надовго. Потім взагалі заборонили. Може, ви подумали, що я неблагополучна особа? Нічого подібного. Я нормальна людина. Єдиний мій соціальний недолік — усе моє робоче життя низька заробітна плата, а зараз мінімальна пенсія. Однак мені часто казали, що я психологічно складна людина. Можливо, це і спричинило відчуження мого Володі від мене. Але ще й гроші, безперечно, те, що я мало заробляла.
Володя добре працює вже близько семи років, безперервно, з самої переддипломної практики. Заробітна плата середня, дозволяє йому не голодувати, купувати одяг,техніку, їздити на відпочинок. Зараз він навчається в автошколі, хоча коштів купити автомобіль, у нього поки що немає.
Йому важко працювати і вчитися в автошколі одночасно. Його друзі, яких у нього дуже небагато, навчилися водити автівку ще в підлітковому віці і легко склали іспити на права, навчаючись в навчальному закладі, оскільки їхні батьки мають автомобілі.
Я, можливо, винна в тому, що він багато в чому був обділений – немає батька (розлучився зі мною і пішов до іншої), не було тих благ, які є в інших дітей – та сама автівка, поїздки на море, до столиці, закордон. Але тепер він дорослий, добре працює, і має все що хоче, скоро отримає права і, можливо, колись купить автомобіль. Але зі мною він спілкуватися не хоче, не відповідає мені у вайбері, рідко та неохоче відповідає по телефону. А я так би хотіла його бачити частіше.
Я не прошу порад. Тут нічого не зробити, наскільки я розумію. Я хотіла розповісти, як мені живеться. Як це важко — доживати і думати, що вже ніколи не побачу сина. Можливо, побачу ще кілька разів і все. Думаю, хто проведе мене в останній путь? Чи приїде мій Володя попрощатися зі мною?
Може хтось був у схожій ситуації? Як з цим жити далі?
Фото ілюстративне спеціально для ibilingua
