Батьки виставили мене з дому, коли дізналися про дитину. Через п’ятнадцять років вони прийшли до мене з проханням, якого я не чекала

Батьки виставили мене з дому, коли дізналися про дитину. Через п’ятнадцять років вони прийшли до мене з проханням, якого я не чекала

— Софіє, я не збираюся пояснювати всій вулиці, чому моя незаміжня донька чекає дитину. Тобі двадцять років, ти вже доросла. Раз вирішила жити по-своєму, то й живи. До неділі забери свої речі, бо я не хочу, щоб сусіди щодня заглядали до нашого подвір’я й рахували місяці.

Мама сказала це в четвер увечері, коли я повернулася з районної поліклініки. Батько сидів за столом, переглядав якісь квитанції й навіть не спробував її зупинити.

Я сподівалася, що він хоча б запитає, як я почуваюся. Напередодні лікарка підтвердила, що я на третьому місяці вагітності. Мене постійно нудило, я погано спала й дуже боялася майбутнього.

Але тато лише посунув убік папери.

— Мати сказала правильно. Ми тебе ростили не для того, щоб тепер люди пальцями показували. Де твій Роман? Нехай приходить і забирає.

Роман на той час уже четвертий день не виходив зі мною на зв’язок.

Ми зустрічалися майже два роки. Він працював у Тернополі, ремонтував автомобілі, збирав гроші на власну справу. Ми говорили про спільне життя, дивилися оголошення про оренду квартир, навіть сперечалися, яку пральну машину купуватимемо першою.

Коли я повідомила йому про дитину, він спочатку перепитав, чи лікарка точно не помилилася.

Потім сказав, що йому потрібно подумати.

І поїхав.

Ми жили в невеликому містечку на Тернопільщині, де люди могли не знати, як звати нового сімейного лікаря, зате чудово пам’ятали, чия донька з ким гуляла після випускного.

Моя мама, Марія, усе життя дуже зважала на чужу думку. Вона могла відмовитися від поїздки до сестри, якщо сусідка раптом сказала, що на городі бур’ян. А перед великими святами так старанно прибирала подвір’я, ніби до нас мала приїхати комісія.

Батько, Степан, був людиною іншою. Він мало говорив, любив порядок і вважав, що в родині його рішення не обговорюють.

До того вечора я думала, що вони суворі, але справедливі.

У п’ятницю мама поставила в коридорі дві мої дорожні сумки.

— Зимові речі можеш залишити. Потім забереш.

— Мамо, а куди мені йти?

— До Романа. Чи до тих подружок, які тебе вічно вчили бути самостійною.

— Ти ж знаєш, що Роман зараз не відповідає.

Вона почала складати рушники, хоча вони й так лежали рівно.

— От бачиш, який у тебе надійний хлопець. А ти ще казала, що ми його недооцінюємо.

Я хотіла нагадати, що ще місяць тому вона сама запрошувала Романа на недільні обіди й передавала йому домашні ковбаски. Але це вже нічого не змінило б.

У суботу я зателефонувала своїй подрузі Христині.

Ми разом навчалися в коледжі. Вона залишилася в Тернополі, працювала адміністраторкою в невеликій приватній клініці й винаймала квартиру з дівчиною на ім’я Леся.

Христина вислухала мене й запитала тільки одне:

— Ти зараз сама?

— Так.

— Тоді збирайся. Я приїду автобусом, допоможу з речами. І не вигадуй, що тобі незручно. У нас на кухні диван, трохи скрипить, зате ніхто не виставляє людей за двері.

У неділю вона справді приїхала.

Мама побачила її біля хвіртки й сухо привіталася.

Христина не стала нічого з’ясовувати. Взяла важчу сумку, другу вручила мені й сказала:

— Ну, Софійко, рушаймо. Бо поки доїдемо, Леся вже всі вареники сама з’їсть.

Батько стояв біля господарської будівлі. Коли я проходила повз, він сказав:

— Документи не забудь.

Я обернулася.

Він уже зайшов усередину.

Дорогою до Тернополя Христина розповідала про роботу, про свою нову начальницю, про сусіда, який щоранку вмикав радіо так голосно, що весь під’їзд знав прогноз погоди.

Вона говорила без упину, і я була їй за це вдячна.

Бо якби вона почала мене жаліти, я, мабуть, не витримала б.

Квартира виявилася маленькою, але чистою. Леся зустріла нас у домашніх капцях, показала, де лежать рушники, і відразу встановила правила.

— За світло платимо порівну. Хто останній виходить, той перевіряє плиту. А якщо комусь захочеться посваритися, то попереджайте, я хоч хоч серіал вимкну.

Леся була на п’ять років старша за нас, працювала бухгалтеркою й мала дивовижну здатність будь-яку проблему розкладати на цифри.

У понеділок вона сіла зі мною за стіл, дістала блокнот і запитала, скільки в мене грошей.

Я мала 4 800 гривень заощаджень і ще 1 200 на картці.

— Шість тисяч, — підсумувала Леся. — Не густо, але й не порожня кишеня. Тепер скажи, що ти вмієш робити.

Я закінчила коледж за спеціальністю, пов’язаною з обліком, але диплом отримала лише кілька місяців тому. Під час навчання підробляла в магазині, допомагала вести накладні й іноді заміняла касирку.

Леся кивнула.

— Значить, руки й голова на місці. Роботу знайдемо. Тільки не треба зараз доводити всім, що ти залізна. Тобі ще дитину носити.

Через два тижні я влаштувалася помічницею в невелику фірму, яка продавала будівельні матеріали. Мені платили 8 500 гривень на місяць. Робота була нескладною, але вимагала уважності: накладні, залишки товару, звіряння рахунків.

Власниця фірми, пані Орися, одразу помітила, що я часто виходжу в коридор.

Одного дня вона покликала мене до кабінету.

— Софіє, ти або дуже не любиш нашу каву, або щось від мене приховуєш.

Я розповіла про вагітність.

Вона послухала й сказала:

— Добре, що сказала. Будемо планувати роботу так, щоб ти могла ходити до лікаря. Але цифри перевіряй уважно, бо постачальникам байдуже, який у нас настрій.

Пані Орися не була особливо лагідною людиною. Могла зробити зауваження за неправильно оформлений документ, а наступного дня принести мені домашні яблука й наказати їсти, бо «дитина сама себе не нагодує».

Я поступово звикала до нового життя.

Уранці їхала на роботу, увечері поверталася до квартири, де Христина зазвичай розповідала якісь смішні історії, а Леся перевіряла, чи ми не витратили забагато на продукти.

У жовтні я вирішила продовжити навчання заочно.

Мені хотілося здобути вищу освіту, але після всього, що сталося, я сумнівалася, чи вистачить сил.

Леся подивилася на мої документи й сказала:

— Софіє, дитина виросте. А диплом сам до тебе не прийде. Подавай заяву. Буде важко — будемо думати, як дати раду.

Христина додала:

— А я вже бачу, як ти через п’ять років сидітимеш у великому кабінеті й командуватимеш усіма бухгалтерами.

— Та де там, — засміялася я. — Мені б зараз до кінця місяця грошей вистачило.

Ми подали документи разом.

Точніше, я подавала, а Христина стояла поруч і перевіряла, чи я нічого не забула.

Наприкінці жовтня з’явився Роман.

Він чекав мене біля роботи.

Я побачила його біля зупинки й спочатку хотіла пройти повз.

Він підійшов сам.

— Софіє, можна поговорити? Я знаю, що повівся кепсько. Не буду вигадувати виправдань. Я злякався, що не зможу забезпечити вас, і замість того, щоб щось вирішувати, просто втік від розмови.

— Ти мав мій номер. Міг хоча б запитати, чи мені є де жити.

— Міг. І мав. Я кілька разів приїжджав до твоїх батьків, але вони сказали, що не знають, де ти. Потім знайшов Христину через знайомих. Вона спочатку навіть говорити зі мною не хотіла.

Це було схоже на правду.

Христина ще влітку сказала, що якби зустріла Романа, то прочитала б йому таку лекцію, що він надовго запам’ятав би.

Ми пішли до невеликого скверу неподалік.

Роман розповів, що змінив роботу, перейшов до більшої майстерні й тепер заробляє близько 15 тисяч гривень. Уже знайшов кімнату, яку можна винаймати за 3 200 гривень.

— Я не прошу тебе зараз мені довіряти, — сказав він. — Але хочу бути поруч. І хочу, щоб наша дитина знала свого тата.

— А якщо знову стане страшно?

— То буду боятися й робити те, що потрібно. Бо минулого разу я вже показав, до чого приводить моя втеча.

Я не погодилася переїжджати до нього.

Роман не наполягав.

Наступного тижня він приїхав із пакунком дитячих речей, які купив у магазині. Я повернула половину, бо там були повзунки для значно старшої дитини.

— Ти хоч розмір дивився?

— Дивився. Але продавчиня сказала, що діти швидко ростуть.

— Романе, ти купив шапку, яку я сама могла б носити.

Він розсміявся.

— Значить, буде на виріст. У нас дитина практична.

Відтоді він почав приїжджати щотижня.

Допомагав із покупками, возив мене на обстеження, оплачував частину витрат. Я не відразу дозволила йому брати участь у всьому. Пам’ять про ті кілька тижнів, коли я залишилася сама, нікуди не зникла.

Але Роман не вимагав швидкого прощення.

У грудні він запропонував офіційно зареєструвати шлюб.

Я сказала, що не хочу робити це лише тому, що скоро народиться дитина.

— То не будемо поспішати, — відповів він. — Я хочу одружитися з тобою, а не з обставинами. Коли будеш готова, скажеш.

У лютому 2011 року народилася наша донька.

Ми назвали її Соломією.

Роман був поруч у пологовому будинку, хоча перед тим так хвилювався, що двічі забував удома потрібні документи.

Коли вперше взяв доньку на руки, він дуже серйозно запитав у медсестри:

— А голову я правильно тримаю?

— Правильно, тату. Тільки дихайте, бо ви зараз блідіший за дитину.

Усі засміялися.

Через тиждень ми переїхали до Романа.

Кімната була невеликою, а господиня квартири, пані Ганна, мала свої правила. Не шуміти після десятої, не залишати дитячий візочок у коридорі й обов’язково повідомляти, якщо щось зламається.

Спочатку я переживала, що плач Соломії їй заважатиме.

Але одного ранку пані Ганна принесла нам невеликий пакунок.

Усередині були дитячі пелюшки, кілька рушничків і в’язана ковдрочка.

— Це від моєї сестри залишилося, — пояснила вона. — У неї онуки вже школярі. Не купуйте зайвого, бо гроші вам ще знадобляться.

Згодом вона іноді залишалася із Соломією, коли мені потрібно було їхати на навчання.

Звісно, не без зауважень.

— Софіє, дитині треба режим. А ти їй дозволяєш спати коли заманеться.

— Пані Ганно, їй три місяці.

— От саме тому й треба починати змалку.

Я слухала, дякувала й робила по-своєму.

Перші два роки були непростими.

Роман працював багато. Іноді повертався додому пізно, а в суботу брав додаткові замовлення. Я доглядала Соломію, навчалася заочно й підробляла з документами для пані Орисі.

Ми вели звичайний зошит витрат.

У ньому були записані оренда, продукти, дитячі речі, транспорт і навчання.

Коли грошей бракувало, відкладали покупки. Коли залишалося трохи більше, купували щось для квартири або відкладали на майбутнє.

Одного разу Роман приніс додому великий кухонний комбайн.

— Дивися, яка штука! Зі знижкою взяв.

Я подивилася на коробку.

— А навіщо він нам?

— Будеш швидше готувати.

— Романе, у нас холодильник ледь працює, а ти купив машину, яка вміє терти моркву.

Наступного дня він повернув комбайн.

За два тижні ми купили вживаний, але справний холодильник.

Так ми й училися бути сім’єю.

Не завжди гарно, не завжди спокійно, зате поступово.

З батьками я майже не спілкувалася.

Спочатку кілька разів телефонувала мамі. Вона відповідала коротко, питала про здоров’я, але розмова швидко переходила до того, що люди говорять у містечку.

Коли народилася Соломія, я повідомила їм.

Мама сказала:

— Ну, добре, що все минулося. Дитина здорова?

— Так, мамо. Три кілограми двісті грамів.

— А Роман із тобою?

— Так.

— То хоч це добре.

Вона не запитала, коли можна приїхати й побачити онуку.

Батько взагалі не підійшов до слухавки.

Через кілька місяців я перестала телефонувати першою.

У 2013 році ми з Романом зареєстрували шлюб.

Без великого святкування. Христина була свідком, Леся допомогла вибрати сукню, а пані Ганна напекла пиріжків і принесла величезну миску салату.

Роман запросив двох колег.

Ми посиділи в невеликому кафе, посміялися, зробили фотографії.

Того вечора Христина сказала:

— Софійко, пам’ятаєш наш кухонний диван? Я ще тоді казала, що ти далеко підеш.

— Ти казала, що я командуватиму бухгалтерами.

— Ну, почекай. Я свої прогнози так швидко не відкликаю.

У 2014 році я отримала диплом.

Пані Орися запропонувала мені повну зайнятість і зарплату 6 000 гривень. Для нашої сім’ї це була відчутна підтримка.

Соломія почала ходити до садочка, а Роман став старшим майстром.

Ми нарешті змогли винайняти окрему двокімнатну квартиру.

Переїзд був справжньою пригодою.

Роман домовився з приятелем про машину, але в день переїзду той переплутав адресу. Частину коробок довелося перевозити двічі.

Соломія сиділа посеред кімнати на складеному матраці й керувала всіма.

— Тату, мої іграшки сюди! Мамо, книжки не чіпай! А котика я сама понесу!

Котик був плюшевий і завбільшки майже з неї.

Тоді я подумала, що ми вже маємо значно більше, ніж кілька років тому могли собі уявити.

Не стільки речей, скільки можливостей.

У 2016 році пані Орися вирішила продати свій бізнес і переїхати ближче до дітей.

Вона запропонувала мені залишитися працювати з новим власником, але я вже мала іншу ідею.

За роки роботи я познайомилася з багатьма підприємцями, які не хотіли тримати штатного бухгалтера. Їм потрібна була людина, яка могла б вести документи, звітність і допомагати розбиратися з поточними справами.

Леся, яка на той час теж працювала самостійно, запропонувала об’єднатися.

— Ти добре спілкуєшся з людьми, я люблю порядок у цифрах. Разом можемо працювати. Тільки домовмося відразу: якщо посваримося, то через роботу, а не через те, хто кому колись купив гречку.

Ми зареєстрували діяльність, орендували невеликий кабінет і почали шукати клієнтів.

Перші місяці були складними.

Деякі підприємці затримували оплату, інші хотіли отримати десяток послуг за ціною однієї. Ми працювали вечорами, перевіряли документи, вчилися правильно складати договори.

Роман допоміг облаштувати кабінет, а Христина привела першу клієнтку — власницю невеликого салону.

Через рік у нас уже було дванадцять постійних клієнтів.

Ще через два — двадцять сім.

Ми взяли на роботу молоду спеціалістку Олену, яка щойно закінчила університет.

Я пам’ятала, як сама колись шукала роботу й боялася, що через дитину мене ніхто не візьме.

Тому коли Олена повідомила, що їй потрібно іноді йти раніше, щоб забрати сина із садочка, я лише попросила завчасно узгоджувати графік.

Наше життя поступово ставало стабільнішим.

Роман разом із колегою відкрив невелику майстерню. Спочатку вони орендували два бокси, потім розширилися до чотирьох.

У 2021 році ми купили квартиру в новобудові.

Не за один день і не завдяки чуду.

Частину грошей зібрали, частину отримали від продажу старого автомобіля, решту оформили в кредит. Ми довго рахували, чи потягнемо щомісячні платежі.

Коли підписали документи, Роман сказав:

— Ну що, господине, тепер у нас власні стіни.

— І двадцять років відповідальності, — нагадала я.

— Ти вмієш зіпсувати чоловікові романтичний момент.

— Зате потім не буде несподіванок.

Соломії тоді виповнилося десять.

Вона відразу обрала собі кімнату й повідомила, що хоче жовті стіни.

Роман запропонував світліші.

Донька подивилася на нього дуже серйозно.

— Тату, ти ж свою майстерню сам вибирав. От і я хочу сама.

Ми з Романом переглянулися й засміялися.

Характер у неї був ще той.

Усі ці роки я знала про батьків небагато.

Іноді спільні знайомі розповідали, що мама досі живе в нашому старому будинку, а тато займається господарством. Мій молодший брат Назар одружився, переїхав до сусіднього району й мав двох дітей.

З Назаром ми підтримували зв’язок, але нечасто бачилися.

Він був молодший за мене на шість років. Коли мене виставили з дому, йому було чотирнадцять. Тоді він не міг вплинути на рішення батьків.

Уже дорослим Назар якось сказав:

— Софіє, я пам’ятаю, як ти їхала. Мені було соромно, що я навіть не вийшов провести. Але я тоді боявся тата більше, ніж розумів, що відбувається.

Я не тримала на нього образи.

Він іноді приїжджав до нас із сім’єю, а Соломія любила бавитися з його дітьми.

Саме Назар одного разу розповів, що мама часто питає про мене.

— А чому сама не телефонує? — запитала я.

— Каже, що ти, мабуть, не хочеш її чути.

— Вона може перевірити.

Назар більше не наполягав.

Улітку 2025 року ми з Романом придбали невеликий будинок за містом.

Це не була розкішна садиба з басейном і дорогими воротами. Звичайний одноповерховий будинок із невеликим садом, який попередні власники доглядали багато років.

Ми купили його переважно тому, що Роман давно хотів мати місце, де можна відпочивати від роботи, а я мріяла про власний город без суперечок із сусідами.

Першого ж тижня я посадила зелень, кілька кущів смородини й помідори.

Роман спорудив невелику теплицю.

Соломія заявила, що буде відповідальною за полуницю, але через два тижні з’ясувалося, що її відповідальність полягає переважно в поїданні ягід.

Ми не заперечували.

На початку вересня до нас приїхали Христина з чоловіком, Леся з дітьми й пані Орися, яка саме гостювала в Тернополі.

Ми влаштували невелике святкування.

Роман смажив овочі, Христина розповідала чергову історію зі своєї роботи, а пані Орися оглядала наш город.

— Софіє, помідори в тебе файні, але підв’язувати треба краще. Бачиш, як гілки похилилися?

— Пані Орисю, я вже й не сподівалася, що ви колись перевірятимете не мої накладні, а помідори.

— А що робити? Звичка керувати нікуди не дівається.

Ми зробили кілька спільних фотографій.

Христина виклала одну у Facebook, позначивши мене й Лесю.

Через три дні мені зателефонувала мама.

Її голос я впізнала відразу.

— Софіє, то ти вже й будинок маєш?

Я сиділа в кабінеті й саме перевіряла документи нового клієнта.

— Так, мамо. Купили цього літа.

— А чого ж ти не сказала? Я випадково побачила фотографії. У тебе там так гарно, стільки людей. І Роман, бачу, добре виглядає. Соломійка вже зовсім доросла.

Мама говорила швидко, ніби ми розмовляли минулого тижня.

Я запитала, як вони живуть.

Вона розповіла про здоров’я батька, город, сусідів, Назара.

Потім перейшла до головного.

— Софійко, ми тут із татом подумали, що треба б уже родиною зібратися. Скільки можна так жити? Ти ж наша донька. Може, приїдеш до нас або ми до вас завітаємо?

Я запропонувала спочатку зустрітися в місті, без великого застілля.

Мама погодилася.

У суботу ми зустрілися в невеликому кафе.

Батьки помітно постаріли. У тата стало більше сивини, мама ходила повільніше, ніж я пам’ятала.

Ми говорили про звичайні речі.

Мама розпитувала про Соломію, Романову майстерню, мою роботу. Батько цікавився, скільки коштував будинок і чи велика ділянка.

Я відповідала коротко, але ввічливо.

Після обіду мама сказала:

— Софіє, ми тоді, може, й перегнули. Молоді були, нерозумні. Люди всяке говорили, а ми надто близько до серця брали.

Я подивилася на неї.

У 2010 році мамі було сорок шість, а батькові сорок дев’ять.

Молодими їх можна було назвати хіба що порівняно з теперішнім віком.

— Мамо, я не хочу сьогодні сваритися. Але ви тоді знали, що мені нікуди йти. І все одно поставили сумки в коридор.

Вона почала пояснювати, що час був інший, люди суворіші, а вона переживала за моє майбутнє.

Батько втрутився:

— Ну, було й було. Не можна ж усе життя згадувати одне й те саме.

Я не стала сперечатися.

Ми попрощалися біля кафе.

Мама обійняла мене й сказала, що сподівається скоро побачити Соломію.

Я пообіцяла поговорити з донькою.

А через тиждень зателефонував Назар.

— Софіє, ти з мамою вже бачилася?

— Так.

— Вона мені сказала, що ви тепер знову спілкуєтеся. Я радий. Тільки хочу тебе попередити про одну річ.

Виявилося, що батьки планували допомогти Назарові придбати квартиру.

Кілька років тому вони продали невелику земельну ділянку, але частину грошей витратили на ремонт будинку. Решти не вистачало.

Тепер мама вирішила, що я могла б позичити братові 18 тисяч доларів.

Назар про це дізнався випадково.

— Я їм сказав, що не просив тебе ні про які гроші, — пояснив він. — Ми з Олею самі розраховуємо на свої можливості. Але мама вже всім розповідає, що в тебе бізнес і великий будинок, тому ти можеш допомогти.

Я подякувала братові.

Через два дні мама зателефонувала знову.

Цього разу вона відразу перейшла до справи.

— Софійко, ми тут із татом подумали. Назарові треба житло, а ти вже добре влаштувалася. Може, допомогла б братові? Ми ж одна сім’я.

— Яку саме допомогу ви маєте на увазі?

— Ну, позичити гроші. Він би потім віддав. Ти ж маєш можливість.

Я пояснила, що наш будинок придбаний не просто так. Ми досі виплачуємо частину кредиту за квартиру, утримуємо бізнеси, відкладаємо гроші на навчання Соломії.

До того ж Назар сам не просив позики.

Мама відповіла:

— Та що ти так усе рахуєш? Рідному братові шкода?

— Мамо, я допомагала Назарові, коли він відкривав свою справу. І він мені допомагав. Але зараз ви вирішили за нас обох, що я повинна дати велику суму. Це неправильно.

— Ми ж не чужі люди.

Цю фразу я вже колись чула.

Тільки тоді її говорила я, коли просила дозволити мені залишитися вдома.

Я запропонувала мамі не обговорювати гроші без Назара.

Вона образилася й завершила розмову.

Наступного тижня батьки приїхали до нашого будинку без попередження.

Ми саме збиралися їхати до Христини на день народження.

Роман відчинив хвіртку, привітався й запросив їх зайти.

Мама оглянула подвір’я, теплицю, нову доріжку.

— Ой, Софіє, та ти тут як пані живеш! А ми думали, що в тебе звичайна дача.

Батько поцікавився площею будинку.

Роман відповів, що дев’яносто шість квадратних метрів.

— Непогано, — сказав тато. — А в Назаровій квартирі, яку він дивився, тільки шістдесят. І то грошей бракує.

Я запросила їх сісти на терасі.

Мама почала розповідати, як важко молодим сім’ям, які тепер ціни на житло й скільки вони з батьком усього зробили для дітей.

Роман слухав, але не втручався.

Зрештою батько сказав прямо:

— Софіє, ми не будемо ходити навколо. Ти маєш можливість допомогти братові. Ми тебе ростили, учили, давали все необхідне. Тепер добре було б і тобі щось зробити для родини.

Я запитала:

— Тату, а ви пам’ятаєте, хто платив за моє навчання після коледжу?

— Ну, ти ж тоді вже працювала.

— Так. А хто допомагав мені з дитиною, коли я складала іспити?

Він не відповів.

Мама втрутилася:

— Софіє, ми ж не прийшли з тобою рахунки зводити. Ми хочемо, щоб у родині був мир.

— Я теж хочу. Але ви приїхали не тому, що скучили за мною чи Соломією. Ви приїхали говорити про гроші.

— То що, нам уже й попросити не можна? — обурилася мама.

— Попросити можна. І я можу відмовити.

Батько підвівся.

— Я бачу, ти тепер дуже самостійна. Навіть рідним батькам указуєш.

— Я не вказую. Просто не дам грошей на квартиру, про яку Назар мене не просив. І не хочу, щоб наші стосунки починалися з боргу.

Мама ще намагалася переконати мене, що я неправильно все сприймаю.

Але розмова вже зайшла надто далеко.

Я сказала, що не тримаю на них образи, проте не готова відновлювати близьке спілкування лише тому, що тепер у мене є можливість комусь допомагати.

Вони поїхали раніше, ніж планували.

Роман провів їх до машини.

Коли повернувся, запитав:

— Ти як?

— Нормально. Тільки шкода, що вони так і не запитали, як Соломія в школі.

Він сів поруч.

— Може, колись запитають.

— Може. Але я вже не збираюся чекати біля телефону.

Ми все-таки поїхали до Христини.

Вона зустріла нас із великим домашнім пирогом і відразу почала розповідати, як її чоловік переплутав дату святкування та замовив квіти на тиждень раніше.

Я сміялася разом з усіма.

І це було добре.

Наступного дня я зателефонувала Назарові.

Розповіла, що сталося, і попросила не почуватися винним.

Він сказав:

— Софіє, ми з Олею вирішили ще трохи почекати з квартирою. Нам зараз важливіше мати запас грошей, а не великий кредит. Мама просто дуже хоче, щоб усе було швидше.

Ми домовилися зустрітися наступної неділі.

Без батьків, без розмов про позики.

Назар приїхав із дружиною та дітьми. Соломія влаштувала малим справжню екскурсію теплицею й урочисто дозволила зірвати останні помідори.

Роман допомагав Назарові розібратися з несправністю автомобіля.

А ми з Олею обговорювали навчання дітей, роботу й те, як важко тепер знайти хороших майстрів для ремонту.

Увечері, коли гості збиралися додому, Назар затримався біля хвіртки.

— Софіє, я радий, що ми не втратили одне одного.

— Та куди б ти від мене подівся? — відповіла я. — Хто б тоді Романові пояснював, чому його автомобіль знову видає дивні звуки?

Назар засміявся.

— А він усе ще думає, що сам усе полагодить?

— Звісно. У нього ж майстерня. Треба тримати марку.

Ми попрощалися.

За кілька днів мама передала через Назара банку домашнього варення для Соломії.

Я подякувала, але не стала телефонувати.

Можливо, колись ми зможемо спілкуватися інакше. Без натяків на обов’язки, без підрахунку чужих статків і без страху перед тим, що скажуть люди.

А поки я мала своє життя.

Соломія готувалася вступати до університету. Роман планував розширити майстерню. Ми з Лесею шукали ще одного працівника, бо клієнтів ставало більше.

Одного вечора донька прийшла до мене з документами для вступу.

— Мамо, я думаю подаватися до Львова. Але якщо вступлю, доведеться жити окремо.

— Знаю.

— Ти не будеш проти?

Я подивилася на неї й усміхнулася.

— Соломійко, я хочу, щоб ти мала можливість вибирати. А якщо буде важко, ми з татом допоможемо. Тільки попереджай, якщо щось потрібно, бо я не вмію читати думки.

Вона обійняла мене.

— Добре. Але ти ж знаєш, що я можу передумати.

— Знаю. Ти в нас дівчина серйозна. Особливо коли йдеться про колір стін.

Соломія засміялася й пішла показувати батькові список університетів.

А я повернулася до своїх справ.

Наступного ранку ми всі разом снідали перед роботою. Роман поспішав на зустріч із постачальником, Соломія шукала студентський квиток із підготовчих курсів, а я нагадувала, що в суботу треба допомогти Христині перевезти меблі.

У коридорі Роман раптом зупинився.

— Софіє, ти ж пам’ятаєш, що сьогодні в нас річниця знайомства?

Я засміялася.

— Пам’ятаю. А ти, бачу, теж. Дивина яка.

— То, може, ввечері кудись підемо?

— Підемо. Тільки спочатку забери посилку, бо я вчора замовила нові форми для випічки.

— Отак завжди. Я їй романтику, а вона мені господарство.

Соломія визирнула зі своєї кімнати.

— Тату, ти ще й квіти купи. Бо мама знову скаже, що форми для випічки — то не подарунок.

Ми всі засміялися.

Роман пообіцяв повернутися раніше.

А я подумала, що колись у мене було лише дві дорожні сумки й шість тисяч гривень заощаджень. Тепер у мене були робота, яку я любила, люди, яким довіряла, і дім, де ніхто не мусив заслужити право залишитися.

У суботу ми з Романом таки поїхали до Христини допомагати з меблями. Соломія залишилася вдома готуватися до вступу, але перед нашим від’їздом попросила привезти їй улюблені булочки.

Коли ми повернулися, вона зустріла нас біля хвіртки.

— Ну що, привезли?

Роман простягнув пакет.

— А як же. У нас у родині замовлення виконують.

Соломія заглянула всередину.

— О, навіть із маком! Тату, ти найкращий!

— Чуєш, Софіє? — усміхнувся він. — Хоч хтось мене цінує.

— Та най буде, — відповіла я. — Тільки занеси спочатку коробки, найкращий наш.

Він засміявся й пішов до машини.

А Соломія взяла мене під руку й почала розповідати про новий навчальний курс, який хотіла пройти перед вступом.

Ми зайшли до будинку разом.

І мені було добре від того, що вона могла говорити зі мною про свої плани, сумніви й бажання, не боячись почути, що її вибір комусь не сподобається.