Батьки завжди заперечували, що мене усиновили. Правда змінила моє життя
– Ти розумієш, Остапе, що це лише твої вигадки? – суворо промовив тато, розкладаючи переді мною газету. – Що ти собі таке придумав? Ми з мамою твоя родина, твої найрідніші люди.
– Тату, я не можу більше цього тримати в собі. Я все перевірив. Тест ДНК… – мій голос тремтів, але я не мав права зупинятися. – І він показав, що ми не споріднені душі.
Тато притих. У його очах промайнуло щось схоже на гнів, розчарування і страх. Але за мить він знову став таким, як завжди: впевненим і владним.
– Тест, кажеш? І що, тест важливіший за роки, які ми тобі присвятили? Ми тебе виховували, ми любили. А тепер ти приходиш і підкидаєш такі вигадки?
Ця розмова стала початком одного з найскладніших періодів у моєму житті.
Я завжди відчував, що чимось не схожий на свою сім’ю. Не такою у мене була зовнішності і манери.
Ні, це щось глибше, інтуїтивне. Я ріс у звичайній українській родині: батько – інженер, мама – вчителька. У нас було невелике, але затишне господарство в селі під Тернополем. Батьки завжди були строгими, але справедливими. Мені прививали любов до праці, відповідальність і бажання досягати висот. Проте я все одно почувався чужим.
Часто жартував сам із собою, мовляв, у нашому роду не було письменників, а я ось пишу вірші. Мама хвалила, а тато казав: “Це все добре, але краще б ти більше вчив математику”. У школі я був найкращим у гуманітарних дисциплінах, але фізика, хімія, математика – це був мій кошмар.
З роками відчуття “іншості” лише посилювалося. Особливо я це зрозумів, коли мої друзі розповідали, як схожі на своїх батьків. Хтось мав татову статуру, хтось мамин голос, а я не міг знайти нічого, що б насправді об’єднувало мене з ними.
Усе змінилося, коли я випадково натрапив на історію одного хлопця, який через тест ДНК дізнався, що його усиновили. Ця історія мене сколихнула, бо була дуже схожою на мою. Від того моменту ідея провести тест не давала мені спокою.
Зробити тест ДНК було непросто. Я довго зважувався на цей крок, адже знав: якщо це правда, то вона змінить усе. Я таємно взяв зубну щітку тата, а потім мамину. Здав усе до лабораторії й став чекати.
Результати прийшли через два тижні. Чітко і зрозуміло: біологічного зв’язку з цими людьми у мене немає. Я перечитував цей висновок десятки разів, але слова залишалися незмінними. Наче хтось вирвав з-під моїх ніг землю. Виходило, що все моє життя було побудоване на неправді.
Того вечора я не міг спати. Мене мучило питання: якщо вони не мої біологічні батьки, то хто я? Хто ті люди, які мене насправді народили? Чому вони мене залишили? І чому ті, кого я вважав своїми батьками, приховали це від мене?
Наступного дня я вирішив, що маю поговорити з ними. Їхня реакція була передбачуваною. Спочатку тато заперечував усе, але я бачив, що в його очах щось змінюється. Він більше не міг це приховувати.
– Остапе, ми не хотіли тобі казати. Ти ж наш син. Хіба це важливо?
– Тату, я вас люблю, – відповів я. – Але мені потрібна правда.
Тато мовчав. Було видно, що він бореться сам із собою, вирішуючи, чи варто розповісти мені все. Нарешті він сказав:
– Тебе залишили в лікарні, коли тобі було лише кілька днів. Ми з мамою тоді намагалися стати батьками, але все було марно. І коли нам сказали, що є такий малюк… Ми відразу вирішили взяти тебе.
Я слухав, намагаючись зрозуміти всі ці емоції, які вирували всередині. Радість, що правда нарешті розкрита. Смуток через те, що люди, які мене привели на світ, відмовилися від мене. І вдячність до тих, хто прийняв мене у свою сім’ю.
Але на цьому історія не закінчилася. Я хотів знайти своїх біологічних батьків. Я вирішив звернутися до соціальних служб. Це був довгий і виснажливий процес. Я дізнався, що моїй біологічній матері було лише 18 років, коли вона привела мене на світ. Її звали Богданка. Вона була студенткою факультету журналістики в Тернополі. Ім’я мого біологічного батька в документах не значилося.
Ця інформація дала мені новий імпульс. Я почав шукати Богданку. Написав кілька запитів до університету, намагався знайти її через соцмережі. Зрештою, після кількох місяців пошуків, я знайшов її. Ми зустрілися в одній із кав’ярень в Тернополі.
Вона була тендітною жінкою з втомленими очима. Коли я сказав, хто я, вона спочатку розгубилася, але потім зізналася, що часто думала про мене. Вона розповіла, що була молода і перелякана. Батьки змусили її відмовитися від мене, щоб уникнути “сороміцького” становища.
– Пробач мене, Остапе. Я тоді не мала вибору.
Мені було важко чути її слова, але я не відчував злості. Лише сум.
Зараз я стою перед вибором. Моє життя розділилося на “до” і “після”. З одного боку, є моя сім’я, яка мене виховала, дала любов і підтримку. З іншого – моє біологічне коріння, яке я тільки починаю пізнавати.
Мені важливо почути вашу думку. Як би ви вчинили на моєму місці? Чи варто заглиблюватися у своє минуле, чи краще залишити все, як є? Дякую кожному, хто поділиться своєю історією або порадою.
Текст підготовлено на основі реальної історії спеціально для ibilingua. Фото лише для ілюстрації. Імена змінено. Передрук категорично заборонено! У вас є подібний досвід? Довірте нам свою історію!
