Батьки зреклися нас після того, як ми з Веронікою повідомили, що чекаємо дитину. Єдина людина, яка подала нам руку допомоги, була бабуся. З її допомогою ми стали на ноги, і навіть купили квартиру. І все б нічого, та тільки наше життя налагодилося, як про нас згадали тесть і теща. Вони подали на нас до суду, щоб забезпечити таким чином свою старість.
– Люба, ти мусиш вирішити: або ми пробачаємо твоїх батьків, або раз і назавжди закриваємо цю історію. Третій варіант уже не має сенсу.
Ці слова для Вероніки були надважливими. Ми сиділи на кухні нашої маленької квартири, яку нарешті змогли собі дозволити після років економії. За стіною мирно спала наша донька Марічка. Вероніка була правою: настав час приймати рішення. Але давайте почну з початку.
Я познайомився з Веронікою в університеті, і з першого погляду між нами виникло щось особливе. Вона була життєрадісною, амбітною, але, головне, мала в собі рідкісну доброту. Ми швидко знайшли спільну мову.
Спочатку це були прогулянки парком, вечори з книжками, а потім – спільні мрії про майбутнє. Вероніка завжди мріяла стати вчителькою, а я – інженером. Ми розуміли, що все залежить лише від нас, адже її батьки, як і мої, не давали ані моральної, ані фінансової підтримки.
Коли Вероніка повідомила про свій цікавий стан на третьому курсі, наш світ перевернувся. Я тоді подумав: “Добре, життя кидає нам виклик, але ми впораємось”. Та як ми помилялися, думаючи, що найбільшим випробуванням буде пошук грошей або часу.
– Я чекаю дитинку, – сказала вона мені одного холодного вечора.
Я мовчав, обдумуючи слова. Після довгої паузи обійняв її і сказав:
– Ми впораємося. Разом.
Проте проблеми не змусили себе чекати. Ми вирішили, що треба повідомити нашим батькам. Я думав, що навіть при всіх розбіжностях вони нас підтримають. Але все пішло шкереберть.
– І що тепер? Ви хоч розумієте, що ваше життя зруйноване? – вигукувала мама Вероніки.
– Дитина? Ви що, геть розум втратили?, – додав її батько, грюкаючи по столу. – Ми ж вам фінансово не допоможемо. Де ви візьмете стільки грошей?
Але на моїх тестя і тещу ми й не розраховували. Вони не ті люди, на яких можна покластися. Якщо одним словом, то вони любили “веселе” життя, і без присутності “біленької” не обходилося.
Мої батьки не були кращими. Усі, окрім бабусі, відвернулися від нас. Нам довелося переїхати до неї, бо залишатися вдома було неможливо.
Я підробляв вечорами, а вдень намагався вчитися. Вероніка допомагала їй по господарству, але це було складно для молодої дівчини, яка тільки вчора мріяла про зовсім інше життя.
Народження Марічки стало для нас дивом. Я не забуду, як уперше взяв доньку на руки. Її маленькі пальчики міцно стискали мою руку, а в серці з’явилося відчуття, що все буде добре.
Ми з Веронікою вирішили: треба рухатися далі. Після року, проведеного у бабусі, я зміг знайти стабільну роботу, і ми переїхали у власну квартиру. Вероніка повернулася до навчання, а я почав працювати над кар’єрою. Наші стосунки зміцнилися, а донька стала нашим найбільшим щастям. Батьки так і не проявили жодного інтересу до нашого життя. Ми не тримали на них зла, просто змирилися.
І все було б добре, якби одного дня на наші двері не подзвонили.
– Це вам, – сказав кур’єр, простягаючи мені офіційний конверт.
Коли я відкрив листа, мене охопила лють. Це був позов від батьків Вероніки. Вони вимагали, щоб ми утримували їх, оскільки, мовляв, не мали інших засобів для існування. Я відчував, як моє обличчя пульсує. Ті люди, які вигнали нас з дому і жодного разу не поцікавилися долею своєї онуки, тепер вимагали нашої допомоги.
Вероніка плакала. Їй було важко зрозуміти, як батьки могли зробити це після всього. Але я знав, що просто так ми це не залишимо.
На суді ми розповіли все: як нас вигнали з дому, як бабуся єдина підтримала нас, як ми самотужки ставали на ноги. Ми навіть привели свідків – друзів, які бачили, через що ми пройшли.
Батьки Вероніки, своєю чергою, стверджували, що ми відмовили їм у підтримці та навіть “заборонили” бачитися з онукою. Їхні слова здавалися абсурдними, але вони виглядали настільки переконливо, що на якийсь момент я засумнівався, чи суд повірить нам.
Рішення було на нашу користь. Суд визнав, що ми не зобов’язані підтримувати людей, які самі від нас відмовилися. Але ця перемога не принесла радості.
Після суду ми з Веронікою довго розмовляли. Я був переконаний, що краще залишити все як є: жити своїм життям і не повертатися до минулого. Але вона відчувала інакше.
– Остапе, це мої батьки. Вони дали мені життя, навіть якщо потім зіпсували його. Як я можу зовсім від них відвернутися?
Я спочатку сердився, але з часом зрозумів її логіку. Ми вирішили дати їм шанс, але за однієї умови – вони не мали права і дивитися на “біленьку”.
Перший місяць вони справді намагалися. Ми почали давати їм трохи грошей, і Вероніка відвідала їх з Марічкою. Але згодом стало очевидно, що змін вони не хочуть. Гроші витрачалися не на їжу чи аптеку, а на “біленьку”. Я бачив, як важко Вероніці, але вона не здавалася.
Ми ще раз поговорили з ними і дали зрозуміти: це їхній останній шанс. І тепер ми чекаємо їхньої відповіді.
Друзі, що б ви зробили на нашому місці? Чи варто пробачати людей, які внесли в наше життя одні “чорні хмари”? Чи, можливо, краще залишити минуле позаду і не давати їм більше шансів? Наше серце розривається, і ми хочемо почути вашу думку.
Текст підготовлено на основі реальної історії спеціально для ibilingua. Фото лише для ілюстрації. Імена змінено. Передрук категорично заборонено! У вас є подібний досвід? Довірте нам свою історію!
