Більше ми не збираємо на Новий рік у нашому домі велику компанію з трьох родин, як робили це раніше багато років. Ми святкували завжди чотирма родинами: ми, сім’ї мого брата і чоловікової сестри і куми.
В той рік після обіду 1 січня я виявила, що все золото у домі пропало, навіть фамільний хрест. У поліцію не заявляли. Я пішла до храму. Священник сказав, що злодій поплатиться…
Ми з чоловіком і двома дітьми живемо у величенькому приватному будинку, який чоловікові дістався у спадок від його бабусі. Згодом ми зробили у ньому хороший ремонт, і дуже щасливі, бо не тіснимося, у кожного – своя кімната, ще й садок і город свої.
Саме тому, що у нас просторо і досить місця, повелося так, що на великі свята збираємося у нас: зїжджаються рідні, друзі.
Найчастіше ми святкували родинні торжества чотирма родинами: ми, сім’ї мого брата і чоловікової сестри і куми. У такому складі з року в рік відзначали і Новий рік, Різдво: компанія у нас була дружна, весела, дружили між собою всі – і дорослі, і діти.
Ми складалися грошима і харчами, збиралися зазвичай на пару днів раніше, разом готували смаколики, вигадували яскраву програму свята. Так цікаво завжди все проходило! Ми всі з нетерпінням потім чекали нового приводу зібратися, наступного великого свята.
Але все це залишилося в минулому. На превеликий жаль…
Крапку нашим родинним святкуванням поставила одна геть не приємна подія. Дуже-дуже неприємна подія, я б сказала. Вона досі лишається нерозгаданою загадкою, брудною плямою на нашій родині і наших близьких.
Сталося це три року тому. Відсвяткували при прихід Нового року тим же усталеним складом: наша родина, сім’ї мого брата і чоловікової сестри, куми.
Гарно відсвяткували, як завжди. З подарунками, іграми, конкурсами, добрими душевними побажаннями.
А після обіду 1 січня, коли всі роз’їхалися – хто додому, хто по іншим родичам, – я виявила, що все золото у нашомі домі пропало: всі-всі зоолоті прикраси, коштовності, лом, обручки і навіть найцінніша родинна реліквія – фамільний золотий хрест, який по моїй лінії передавався з покоління в покоління кілька віків…
Сказати, що ми з чоловіком були здивовані, ошелешені, підкошені – це нічого не сказати. Це ж зробив хтось зі своїх, найближчих! Хтось з тих, кому ми радо і щиро відкривали двері свого дому…
Але, після довгих роздумів, у поліцію заявляти ми… не стали. Накликати позору і сраму на свою ж родину?
Адже вони наші рідні!.. Це ж дізнаються всі наші інші родичі, весь райцентр гудітиме плітками. Поговорили ми і вирішили, що проживемо і без того золота. Не в ньому щастя. Нехай те, що сталося, буде на совісті того чи тих, хто це зробив.
Але куди я пішла – так це у церкву до нашого священника, мого духовника. Розповіла йому все, і про те, що ми вирішили не шукати винних, також. Батюшка відповів, що це наш вибір, а от той, хто вчинив так, скоро поплатиться, що особливо за крадіжку фамільного хреста злодія обов’язково чекає кара. Священник сказав, щоб ми просто спостерігали за тими, хто був у нашому домі в той новий рік.
…Минуло три роки. Більше ми не збираємо на Новий рік у нашому домі велику компанію, майже перестали спілкуватися з тими родичами, про яких я написали вище і з якими раніше були нерозлучними. Святкуємо тепер або лише своєю родиною, або йдемо-їдемо до когось із батьків.
Останні два роки дуже хворіє наш кум, то одне у нього щось, то інше, весь час по лікарям. У чоловікової сестри теж знайшли хронічну хворь, яка добряче псує їй життя.
Ось так. Чи то збіг, чи то хтось з них тієї новорічної ночі не встояв перед спокусою – хто знає, вже як є, правда нам не відома досі. Та й чи потрібна вона?..
Передрук без гіперпосилання на Ibilingua.com. заборонено.
Фото ілюстративне, з вільних джерел, pixabay.com
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook і залишайте свої коментарі!
