fbpx
життєві історії
Ближче вечора в наші двері подзвонили. Мама з батьком наказали нам з братиком сидіти в кімнаті, а самі вийшли на сходову клітку. Через привідкриті двері я помітив неохайну жінку, яка розмахуючи руками вимагала від батьків гроші. – Нам дуже важко живеться з Наталкою. Як не підкинете грошенят, я розкажу хлопцям, що вони вам не рідні. – Після почутого я вирішив вийти до них

Ближче вечора в наші двері подзвонили. Мама з батьком наказали нам з братиком сидіти в кімнаті, а самі вийшли на сходову клітку. Через привідкриті двері я помітив неохайну жінку, яка розмахуючи руками вимагала від батьків гроші. – Нам дуже важко живеться з Наталкою. Як не підкинете грошенят, я розкажу хлопцям, що вони вам не рідні. – Після почутого я вирішив вийти до них.

***

Люба і Діма жили разом вже багато років, але діточок у них не було. Проблема була у чоловіка, якесь там спадкове захворювання дало такий результат. Тоді ще ніяких ЕКO не робили, тому єдиним способом обзавестися дітьми було усиновлення. Але Люба і Дмитро все якось не наважувалися, якби не випадок…

Чоловік і дружина часто їздили в село, допомогти батькам. Мама Люби працювала в місцевій школі вчителем, і часто розповідала про своїх учнів. Ось і в цей приїзд Валентина Іванівна стала журитися, що одна її п’ятнадцятирічна учениця, Наталя, ось ось має привести на світ дитину, з’їздила в літній табір і повернулася з таким ось “сюрпризом”. А народжувати то куди, одна мати у неї й то не путня, хоче відмовитися від дитини в пологовому будинку це дівчисько.

Люба і Дмитро переглянулись:

– Може нам забрати у неї малюка?

Валентина Іванівна переговорила з дівчиною, та була згодна, більше того вона дуже зраділа такій перспективі. А ввечері в будинок вчительки прийшла її мати. Дивна пошарпана жінка заявила з порогу:

– А ще одну дитину вам не треба? Трирічну?

Люба і Дмитро знову переглянулися, і запитали:

– А що, ще одна є?

– Так, Святослав, Наталин брат… ну, син мій виходить. Набрид він мені більше гіркої редьки, хочу в притулок його здати.

– Не треба в притулок. Приводь, подивимося на нього…

– Наталю, поклич Святослава!

Дівчина при надії відкрила двері і підштовхнула хлопця до кімнати. Маленький, щупленький, рудоволосий хлопчик дивився великими очима. Ну як не взяти такого?! Діма взяв його на руки і сказав:

– Коли відмовy писати поїдеш?

– Стривай… давай про оплату домовимося… ми вам двох дітей, а ви нам що?

– Ах, ти, проноза яка! Здали б в дитбудинок, ніхто б вам нічого не заплатив, це точно!

– Так, добре тобі… ну, дайте хоч скільки-небудь…

– Добре, заплатимо ми вам, але небагато. І документи спочатку оформи!

Додому подружжя вже поверталися  з рудоволосим синочком, а через місяць і “братика” привезли, Іванком назвали. Так і росли ми з братом багато років, не знаючи, що батьки нам не рідні, а між собою ми і не брати зовсім.

Розкрилося все тільки коли мати Івана, Наталя, з’явилася у нас вдома двадцять років по тому. Батьки вийшли поговорити з цією жінкою в під’їзд, але ми з братом були вдома і дещо почули.

– Грошей нам з мамкою треба ще, зовсім туго живеться…

– Наталю, ми вам заплатили сповна, та й документально у нас все оформлено… за що платити то?

– А за те, щоб не розповіла я хлопцям, що не рідні вони вам! Як не дасте грошей, вони все дізнаються!

– Гаразд, скільки вам треба…

Ми з Іванком вийшли в під’їзд, щоб позбавити батьків від цієї шантажистки:

– Не треба, тату, нехай розповідає!

Наталя фиркнула, розвернулася і пішла, а ось з батьками у нас відбулася серйозна розмова. У той день ми з Іваном дізналися хто ми є насправді. Батьки боялися, що щось зміниться в нашій родині, якщо ми дізнаємося правду. Але ми, навпаки, стали ще більше поважати цих золотих людей, які виростили і виховали нас, і дали нам, не рідним, все найкраще.

Фото ілюстративне, з вільних джерел

Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!

You cannot copy content of this page