fbpx
життєві історії
Ближче вечора зателефонувала сестра з Харкова. – Виручи, братику! Настя наша в Київ зібралася. Хоче там роботу знайти. Приютиш, поки вона житло обере? – Ну що я, не рідня, чи що. Звісно! – Я зустрів племінницю, все, як годиться. Поселили її в дитячій з дочкою. – Настя, ти б хоча на вечерю щось легеньке приготувала. Я ж після роботи відразу за плиту стаю, – попросила дружина. – А я вам не служанка!

Ближче вечора зателефонувала сестра з Харкова. – Виручи, братику! Настя наша в Київ зібралася. Хоче там роботу знайти. Приютиш, поки вона житло обере? – Ну що я, не рідня, чи що. Звісно! – Я зустрів племінницю, все, як годиться. Поселили її в дитячій з дочкою. – Настя, ти б хоча на вечерю щось легеньке приготувала. Я ж після роботи відразу за плиту стаю, – попросила дружина. – А я вам не служанка!

***

Родичів у нашій сім’ї не просто багато, а дуже багато. У тата, якого вже з нами немає, вісім братів і сестер, у всіх діти, онуки.

Ми не так часто збираємося разом, але зв’язок підтримуємо. Найбільше дістається мені, адже мене “угораздило” жити в головному місті нашої України, а саме – Києві.

Взагалі-то, я звик. Ну, приїдуть гості рази три на рік, поживуть тиждень. Нічого, що у нас двокімнатна квартира, в тісноті та не в обіді. Я в ці дні тільки й роблю, що за продуктами бігаю, але рідня є рідня. Не збіднію.

Пару місяців назад дзвонить мені двоюрідна сестра з Харкова:

– Володю, тут моя Настя зібралася роботу в Києві шукати. Ти вже прихисти її на тиждень, будь другом!

– Не питання, – відповідаю, – нехай поживе, поки не влаштується.

Зустрів Настю на вокзалі, привіз додому і поселив в дитячій, зі своєю дочкою-школяркою. Планів у дівчини – гора. На роботу, каже, влаштуюся, житло собі орендую.

Дійсно, щоранку племінниця йшла на співбесіди, а ближче до обіду поверталася і утикалась в комп’ютер або телевізор. Через пару днів моя дружина її просить:

– Настю, ти хоч на вечерю що-небудь простеньке приготуй. А то я з роботи повертаюся і до плити встаю. Нас четверо, між іншим, і всі їсти хочуть.

Племінниця у відповідь ображено очима кліпає: я, мовляв, в гостях, як вам не соромно?

Так і прожили майже місяць. Дружина з роботи – і до плити. Я з роботи – і за пилосос. Дочка тим часом чашки і тарілки, залишені Настею, по квартирі збирає. Принцеса наша пів дня по співбесідах ходить, пів дня байдикує.

– Настя, що у тебе з роботою? – не витримав я, – Невже за місяць нічого не знайшла?

– Ну а що, мені на десять тисяч погоджуватися? Це ж – Київ! Всі говорять, що у вас тут менше ніж за тридцятку тільки не мудрі працюють. Загалом, я і за двадцятку погоджусь, тільки ніхто не пропонує. Майже всюди – випробувальний термін. А минулого тижня один “мудрий” взагалі запропонував безкоштовно стажуватися!

– Слухай сюди, – ставлю я питання руба, – тиждень тобі даю, а потім йди, куди хочеш! Ми вже втомилися тебе годувати і обслуговувати.

– Ох, дякую тобі, дядько Володя, за доброту, за ласку, – баламутить Настя, – А ти що, безкоштовну домробітницю захотів? Ага зараз!

Не знаю, що на мене найшло, але я вигріб із шафи всі речі Насті, склав їх у валізу і виставив її в передпокій.

Чи треба розповідати, що на наступний день я був змушений відключити телефон? Мені дзвонили родичі з усіх куточків нашої країни і звинувачували мене в тому, що ми в своїй столиці геть втратили власні корені і людські почуття.

А ще в тому, що ми, ледарі, намагалися експлуатувати нещасну бідну родичку. Дякую Насті за багату фантазію і довгий язик.

Думаю, тепер дуже довго моя сім’я буде жити спокійно.

Фото ілюстративне, з вільних джерел

Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!

You cannot copy content of this page