Близько півроку тому моя свекруха втратила будинок в гарячій зоні і переїхала до нас в маленьку квартиру на Київщині. Тепер свекруха мешкає з нами. Колишній гуртожиток, самі розумієте, місця мало.
От і Тетяна Олегівна не хоче у нас його відбирати. Часто виходить на вулицю, побродити, посидіти на лавці, аби не займати нашу житлоплощу. Ми вже скільки їй казали, що нам це тільки на радість, все марно.
А раніше ця жінка, мама мого чоловіка, була дуже життєрадісною. Займалася господарством, торгувала яйцями та овочами на ринку. Багато працювала, але сільське життя їй було тільки на радість.
До повномасштабного я пам’ятаю її такою. Зараз це просто клубок суму й хвилювань, людина з постійно поганим настроєм. Нам із чоловіком вона нічого не каже, але видно, що сидіти в бетонній коробці цілий день їй просто несила.
Добре, хоч ми з чоловіком вдень на роботі. Я приходжу після шостої, а чоловік Микита може і вночі з’явитися. Тим більше зараз у них там новий об’єкт будівництва. Весь цей час старенька хоча б не почувається зайвою. Принаймні я на це сподіваюся.
Тиждень тому свекруха заявила нам, що хоче поїхати до будинку для літніх людей. Далі від нас, від міста. Там їй буде зручно і вона вже все вирішила. Якщо чесно, я так і думала, що все прийде до цього.
Ми навіть зв’язалися з її сестрою, яка мешкає в селі, в іншій області. Але та допомогти у той момент нічим не могла. Її син із невісткою живе в неї, тож прилаштувати свекруху не вийде.
Обстановка ставала все напруженішою. Чоловік практично не бував удома, тому зі свекрухою залишалася я.
Не те, щоб Тетяна Олегівна якось мені заважала, але я бачила, що людина страждає. Вона постійно намагалася щось робити. То посуд помити, то пил витерти, то випрати. Але завжди лише «сільським» способом: руками, без хімії. Я газет на вікнах із дитинства не бачила, наприклад.
Її настрої щодо будинку для літніх людей нікуди далі не пішли. Вона навіть збиралася сама туди дістатися попутками. А що, держава зобов’язана утримувати людей похилого віку в таких випадках. Але будинок у неї був. Наш будинок. І рідний син. Тому безкоштовно її б ніхто не утримував.
І в якийсь момент я не витримала. Подзвонила чоловіку, розповіла ситуацію, він довго відмовлявся, казав, що поки що рано. Але потім погодився.
Вранці у вихідні ми зібрали всі речі свекрухи, сіли в машину. Вона навіть якось підбадьорилася. Говорила, щоб ми нічого не думали, вона повністю нас підтримує. Поїхали. Ми з чоловіком постійно переглядалися на передньому сидінні, а свекруха нервувала: довго їдемо.
Після приїзду до місця вона розплакалася. Але то були не сльози горя, а, навпаки, радості. Адже ми приїхали саме до маленького і гарного приватного будинку. Ми його купили для Тетяни Олегівни два місяці тому, чоловік і підметушився: бригадою в прискореному режимі вони працювали майже весь цей час.
Не готель 5 зірок, звичайно, але набагато краще, ніж у нас в маленькій квартирі. Приїхала навіть сестра свекрухи, подивитись, що ж у нас вийшло.
– Ну що, мамо, приймай роботу.
– Боже мій, це ж диво якесь! Як ви це все зробили? Рідні мої!
– Та нічого особливого, мам. Набралася б ти терпіння, побачила б і сарай. Але поки що з господарством треба почекати. Тітка Галина, сусідка, каже, допоможе тобі спочатку. У них і курчата є.
Роман, мій чоловік, великий молодець. Любить маму. Та й мене кохає й поважає все життя, а разом ми вже 20 років. І тепер я бачу, як можуть змінюватись люди, коли до них правильно ставитися. Свекруха за якісь секунди помолодшала років на 10! У людини з’явилося стільки енергії, вона просто сяяла. Я враз згадала, якою вона була ще з ранку, – зовсім інша людина.
Знаєте, всі ми маємо допомагати одне одному. Особливо рідним. Уважніше і дбайливіше ставитися. Не тільки свекруха, а й мій чоловік був щасливий. Добру справу зробив.
Тепер я пишаюся ним ще більше. З такою людиною не пропадеш. А в нашому житті треба не лише щось брати, а й віддавати. Всім миру й добра!
Передрук без посилання заборонено.
Фото ілюстративне, авторське.
