Богдан завжди знав курс валют, але ніколи не пам’ятав розмір взуття власної дитини. Поки я вираховувала кожну гривню на продукти, він вибирав собі нові аксесуари, наче жив в іншому вимірі. — Ти просто не вмієш розпоряджатися бюджетом, — кинув він мені одного разу, навіть не підозрюючи, що незабаром йому доведеться самому рахувати решту в магазині.
Кожного вечора Богдан повертався додому з новим девайсом або дорогим аксесуаром, поки я намагалася звести кінці з кінцями, щоб оплатити рахунки за навчання нашого сина.
Того вечора на кухні пахло смаженою картоплею і сирістю від старого вікна, яке ми ніяк не могли замінити. Богдан сидів за столом, розглядаючи свій новий шкіряний портфель. Він проводив пальцями по ідеальній поверхні матеріалу, наче це була найцінніша річ у світі.
— Марто, ти бачила цю фурнітуру? Це ж справжня латунь. Вона не тьмяніє з роками.
Я поставила перед ним тарілку, намагаючись не дивитися на цінник, який він необачно залишив на коробці біля входу. Сума там дорівнювала двом моїм місячним зарплатам у школі.
— Богдане, нам треба поговорити про бюджет на наступний місяць. У Андрія закінчується термін оплати за гурток англійської, а ще потрібно купити йому нове зимове взуття. Старе вже зовсім розлізлося.
Він навіть не підняв очей. Його захоплення новою іграшкою було настільки глибоким, що мої слова пролітали повз нього, як шум вітру за вікном.
— Хіба ми не купували йому черевики минулого року? — нарешті запитав він, відсуваючи тарілку.
— То було два роки тому. Діти ростуть, якщо ти не помітив.
— Послухай, зараз не найкращий час для таких витрат. Я щойно вклався в цей портфель, це важливо для мого іміджу на роботі. Партнери дивляться на такі деталі.
Я відчула, як всередині піднімається хвиля холодного спокою. Це не була злість, скоріше важка втома, яка накопичувалася роками. Я сіла навпроти нього, склавши руки на стертій клейонці столу.
— А ти знаєш, скільки коштує кілограм цукру, Богдане? Або пакет молока?
Він засміявся, і цей звук здався мені занадто гучним у нашій тісній кухні.
— Марто, ну навіщо мені ці дрібниці? Для цього є ти. Ти чудово даєш раду з господарством. Я заробляю гроші на серйозні речі.
— Серйозні речі — це твій портфель, поки син ходить у порваних кросівках? — голос мій став тихішим, але в ньому з’явилася сталева нотка.
— Не перебільшуй. Андрій не ходить босим. А мій вигляд — це капітал.
Він підвівся і пішов у вітальню, залишивши недоїдену вечерю. Я дивилася на його спину і розуміла, що ми живемо в різних реальностях. В його світі були дорогі ресторани з колегами та статусні речі, а в моєму — список покупок, де я викреслювала фрукти, щоб вистачило на пральний порошок.
Наступного ранку я вирішила діяти інакше. Зазвичай я прокидалася раніше, готувала сніданок, прасувала його сорочки та збирала обід. Цього разу я просто випила кави і сіла читати книгу. Коли Богдан вийшов з ванної, він здивовано глянув на порожній стіл.
— А де сніданок? Я поспішаю на зустріч.
— На полиці є пластівці. Молоко в холодильнику, якщо воно ще не скисло. У мене сьогодні немає часу.
— Що значить немає часу? Ти ж завжди готуєш.
— Знаєш, я вирішила, що мені теж потрібно дбати про свій імідж. Я записалася на курси підвищення кваліфікації. Це коштує грошей, тому я перерозподілила наші фінанси.
Богдан завмер з краваткою в руках. Його обличчя витягнулося від подиву.
— Яких грошей? Ти взяла їх із загального рахунку?
— Саме так. З тих, що призначалися на комунальні послуги за цей місяць. Я подумала, що якщо ти можеш дозволити собі портфель, то я можу дозволити собі навчання. А рахунки… ну, ти ж розумний, придумаєш щось.
— Це несерйозно, Марто. Як ми будемо жити без електрики, якщо її відключать за борги?
— Не знаю. Можливо, твій новий портфель підсвітить нам кімнату. Він же такий якісний.
Він пішов з дому розлючений, навіть не попрощавшись. Весь день я відчувала дивне полегшення. Я пішла до магазину і купила Андрію найкраще взуття, яке змогла знайти. Коли син прийшов зі школи і побачив обновку, його очі засяяли так, як не сяяла жодна латунна фурнітура Богдана.
Увечері чоловік повернувся пізніше, ніж зазвичай. Він був похмурий. Сів на диван і довго мовчав, дивлячись у стіну.
— Я сьогодні говорив з бухгалтером, — нарешті вимовив він. — Виявилося, що я справді не уявляв, скільки йде на побут.
— І що він тобі сказав?
— Що я витрачаю на свої дрібниці більше, ніж ми обоє на їжу за місяць.
Я чекала, що він скаже щось про вибачення або про те, що змінить свою поведінку. Але Богдан продовжував.
— Тому я вирішив, що нам треба економити. Почнемо з твоїх курсів. Вони зараз не на часі. І взуття Андрію можна було взяти простіше.
Я встала і підійшла до вікна. Надворі починався дощ. Краплі стукали по металевому підвіконню, створюючи ритмічний, майже тривожний звук.
— Тобто твоя стратегія економії знову стосується лише нас із сином? — запитала я, не повертаючись.
— Я приношу основний дохід, Марто. Я маю право вирішувати, куди йдуть ресурси.
— Тоді вирішуй сам, як ти будеш обідати, прати свої сорочки і хто буде нагадувати тобі про дні народження твоїх родичів. Я втомлена бути твоєю безкоштовною економкою.
— Ти просто робиш з мухи слона. Всі так живуть.
— Ні, не всі. Дехто бачить у партнері людину, а не додаток до квартири.
Наступні кілька днів ми майже не спілкувалися. Богдан намагався демонструвати свою незалежність. Він сам пішов у магазин, але повернувся з порожніми руками, бо не міг повірити, що ціни на м’ясо так зросли з моменту його останнього візиту туди кілька років тому.
— Чому все так дорого? — запитав він, кидаючи чек на стіл.
— Це реальність, Богдане. Вона не така гарна, як твої звіти, але вона справжня.
Він сів на стілець і закрив обличчя руками. У кімнаті панувала тиша, яку порушувало лише цокання старого годинника на стіні. Я бачила, як він бореться зі своїм егоїзмом, але звички виявилися сильнішими.
— Я не можу продати портфель, це буде соромно перед колегами, — пробурмотів він.
— Справа не в портфелі. Справа в тому, що ти вибрав річ замість спокою в домі. Ти вибрав себе замість нас.
Богдан підняв на мене погляд. У ньому було стільки нерозуміння, наче я говорила іноземною мовою. Він справді щиро вважав, що його потреби мають пріоритет, і будь-яка спроба це змінити сприймалася як особиста образа.
Я зрозуміла, що люди не змінюються від одного скандалу або одного неоплаченого рахунку. Це глибока внутрішня установка, яку неможливо виправити розмовами на кухні. Я дивилася на нього і бачила чужу людину, з якою мене пов’язувала лише спільна адреса та дитина.
Минуло ще кілька тижнів. Богдан став тихішим, але в його очах оселилася образа. Він почав рахувати кожну копійку, яку давав мені, вимагаючи детальних звітів. Це стало схоже на роботу, де начальник підозрює підлеглого у крадіжці.
Одного разу я просто не прийшла додому вчасно. Я залишилася у подруги, залишивши йому записку, що вечеря в морозилці, а син у бабусі. Коли я повернулася наступного дня, він зустрів мене на порозі.
— Де ти була? Я не міг знайти свої чисті шкарпетки.
— Вони в комоді, Богдане. Тобі просто треба було відкрити шухляду.
— Чому ти ведеш себе так, ніби тобі все одно?
— Бо мені справді стає все одно. Коли ти перестав помічати мої зусилля, я перестала їх прикладати. Все просто.
Він намагався щось сказати, але слова застрягали у нього в горлі. Він звик, що я завжди поруч, завжди згладжую гострі кути і вирішую всі побутові проблеми. Тепер, коли він зіткнувся з життям сам на сам, його ідеальний світ почав руйнуватися.
Ми сиділи в різних кімнатах, розділені стінами і роками взаємних претензій. Я згадувала, як ми починали. Тоді у нас не було нічого, крім надій. Ми ділили одну пачку макаронів на двох і були щасливі. Що сталося з тим хлопцем, який обіцяв мені гори звернути, а тепер шкодує грошей на черевики для власного сина?
Можливо, гроші справді проявляють у людях те, що раніше було приховане. Або, можливо, він просто втомився бути відповідальним за все, крім власного задоволення.
Я стояла на балконі, дивлячись на вечірнє місто. Внизу проїжджали дорогі машини, люди поспішали додому. Кожне вікно в будинках навпроти приховувало свою історію. Десь так само сперечалися через гроші, десь панувала тиша, а десь люди справді чули один одного.
Богдан підійшов до дверей балкона, але не наважився вийти.
— Марто, давай спробуємо все повернути, як було. Я буду давати тобі більше грошей, тільки не роби цього більше. Не йди.
— Ти так і не зрозумів, так? Справа не в сумі в гаманці. Справа в тому, що ти згадуєш про мене лише тоді, коли тобі незручно.
Я бачила, як він стиснув поруччя. На його руці виблискував годинник, вартість якого могла б забезпечити нам спокійне літо на морі. Але він ніколи не пропонував цього. Він купував речі для себе, щоб відчувати себе успішним у очах інших. А я була лише декорацією в його успішному житті.
У ту ніч я довго не могла заснути. Я думала про те, чи варто продовжувати цю боротьбу. Чи можна навчити дорослу людину співпереживанню? Чи можна змусити когось цінувати те, що здається йому належним за замовчуванням?
На ранок я відчула дивну рішучість. Я більше не хотіла сперечатися. Я почала збирати свої речі, повільно і спокійно. Богдан спостерігав за цим з порога, не вірячи своїм очам.
— Ти куди? Це через той випадок у магазині?
— Ні, Богдане. Це через те, що я хочу знати ціну не тільки хліба, а й своєї гідності.
Він мовчав, коли я виходила з квартири. Син уже чекав мене внизу. Ми йшли вулицею, і я відчувала, як з моїх плечей спадає величезний тягар. Можливо, попереду було багато труднощів, але це були мої труднощі, а не обслуговування чужого егоїзму.
Я йшла і думала про всі ті роки, які я витратила на те, щоб бути зручною. Щоб не дратувати, не просити зайвого, не заважати йому будувати його ілюзорний світ. І тепер, коли я вийшла за межі цієї ілюзії, я нарешті побачила сонце, яке пробивалося крізь хмари.
Чи варто було терпіти так довго заради збереження сім’ї, яка трималася лише на моєму терпінні? Чи справді дорогі речі можуть замінити тепло і розуміння в домі? А як би ви вчинили, якби зрозуміли, що для найближчої людини ви — лише засіб для комфорту, а не рівноправний партнер у житті?
