– Борис такий син, як я дочка. Нехай також бере відповідальність за маму. Вона ж його на світ привела, – сказала Ліля, коли привезла свою не здорову маму, а мою свекруху, до нас в будинок. – У вас більше місця, то ж десь маму та й притулите, – додала зовиця. Я була в подиві. Тиждень в нас свекруха пробула, а потім ми відправили її на оздоровлення в Закарпаття, а звідти Борис її завіз знову в село до Лілі

– Борис такий син, як я дочка. Нехай також бере відповідальність за маму. Вона ж його на світ привела, – сказала Ліля, коли привезла свою не здорову маму, а мою свекруху, до нас в будинок.

– У вас більше місця, то ж десь маму та й притулите, – додала зовиця.

Я була в подиві. Тиждень в нас свекруха пробула, а потім ми відправили її на оздоровлення в Закарпаття, а звідти Борис її завіз знову в село до Лілі.

То як мама була пів життя на заробітках в Італії і Лілі гроші переводила двічі на місяць, то була мамочка добра. А як повернулася в Україну ще й занедужала, то і син з невісткою мають підключитися.

Річ в тім, що нам моя свекруха нічим не допомагала. Ми будували свій будинок за свої важко зароблені. Єдине, чим допомогла свекруха, так це купила нам у вітальню диван.

Всі гроші йшли в її хату в селі, де жила і продовжує жити дочка з сім’єю.

Ліля весь цей час шикувала. І шуби норкові купляла, і чоботи зимові кожного року оновлювала.

Ми ж в той час економили кожну копійку, щоб хату швидше закінчити.

Але коли моя свекруха повернулася, а це сталося через недугу, зовиці не сподобалося, що саме вона має маму доглядати.

Ось вона й “запакувала” маму в автівку і привезла до нас.

– У вас більше місця. Та й Борис повинен брати участь, він же такий син, як я дочка, – сказала зовиця, сіла в автівку і поїхала.

Після від’їзду Лілі ми з Борисом сиділи на кухні та переварювали весь цей безлад. Свекруха встигла трохи відпочити у Закарпатті, а тепер знову була в селі у доньки, але надовго її там, схоже, не хотіли залишати.

– Знаєш, – озвався Борис, дивлячись мені в очі, – я ніяк не можу збагнути, чому Ліля вважає, що нас треба ставити перед фактом. Чому просто не сісти й не поговорити, не пояснити, що мама потребує серйозної допомоги?

– Мабуть, тому, – відповіла я, – що Ліля звикла отримувати все і відразу. Вона не розуміє, що нам ніхто свого часу не допомагав, і в нас на мамину хату в селі йшли всі гроші. Та й тепер, коли мама потребує уваги, сестра вважає, що ми маємо “розділити” обов’язки, але при цьому перекласти більшу частину турбот на нас.

Наступного дня ми зателефонували до Лілі, аби спробувати якось порозумітися.

– Слухай, – почала я ввічливо, – давай узгодимо, як ми доглядатимемо маму. Нам же всім потрібно знайти компроміс.

– А що тут узгоджувати? – різко відказала зовиця. – Я маю сім’ю, маленьку дитину, роботу. Ви з Борисом удвох живете у великому будинку, тож і дивіться за мамою.

– Але ж і ти дочка, – тихо, але твердо сказав Борис. – А ще, як мені відомо, саме тобі мама всі роки висилала гроші з Італії, щоб ти могла жити безбідно.

– То що? – обурено відповіла Ліля. – Я її доглядала, поки вона була вдома останні місяці, а тепер моя черга відпочити.

Розмова не вийшла. Ліля поклала слухавку, залишивши нас із відчуттям, ніби вона “відрізала” себе від проблеми.

Через тиждень до нас знову зателефонувала мама (свекруха). Вона говорила тихим голосом:

– Дітки, я знову почуваюся гірше. Ліля сказала, що ви мене приймете у себе на кілька тижнів, поки я не поправлюся.

Ми з Борисом були здивовані: Ліля нічого нам не сказала, і знову все вирішила сама. Однак ми не могли відмовити хворій матері. За день Борис привіз її до нас. Ми організували окрему кімнату, купили необхідні ліки, записали на консультацію.

Як і слід було очікувати, Ліля за цей час жодного разу не подзвонила, щоб поцікавитися, як почувається мама. Коли свекрусі стало трохи краще, ми намагалися налагодити діалог із сестрою, щоб розділити обов’язки щодо догляду, але Ліля залишалася непробивною.

– Хай живе у вас, скільки треба, – коротко відповіла вона Борисові, коли він усе-таки додзвонився до неї. – Я зараз зайнята, може, передзвоню пізніше.

Та “пізніше” так і не настало. Минав час, свекруха потихеньку йшла на одужання. Ми, без зайвих сперечань і претензій, робили все можливе, щоб їй було зручно. Урешті-решт довелося навіть допомогти їй оформити лікарняний догляд і знайти вдома медсестру на підміну, коли ми з чоловіком обоє були на роботі.

– Ви ж зрозумійте, дітки, – казала свекруха, – я не хотіла такої напруги між вами. Ліля в мене характер мала завжди запальний, а тепер бачите, як воно виходить.

Проте наша терплячість теж не безмежна. Спроби вийти на контакт чи вирішити щось по-людськи закінчувалися лише тим, що Ліля звинувачувала нас у тому, що мама “не відпочиває” у неї в селі, а “залишилася” в нас. Зрештою, після кількох різких розмов ми з Борисом вирішили, що зовиці вистачить наших пояснень і прохань.

На жаль, ми так і не порозумілися з Лілею. Відтоді ми взагалі припинили спілкуватися, бо кожна розмова перетворювалася на з’ясування стосунків і звинувачення. Свекруха, одужавши, поїхала пожити деякий час до своєї знайомої, а нам залишилася гірка образа й розчарування в родинних стосунках.

– Як ви вважаєте, чи можна було знайти компроміс і налагодити спілкування з Лілею в цій ситуації?

– Чи завжди діти зобов’язані рівною мірою допомагати батькам, навіть якщо один із них отримував більше матеріальної підтримки?

– Що робити, коли рідна людина перекладає на вас свої обов’язки й не бажає навіть обговорити проблему?

– Які поради ви дали б тим, хто опинився в подібній сімейній історії, щоб уникнути остаточного розриву стосунків?

You cannot copy content of this page