Батьки полинули на небеса одне за одним. Лишилася квартира. І ось настав час обговорити з братом долю батьківської квартири.
Тараса, мого старшого на 9 років брата батьки завжди любили більше, просто обожнювали і все йому дозволяли. А він активно користувався цим. Займався спортом, мав багато друзів, взагалі все дитинство я йому мовчки заздрила.
Повненька дівчинка, з якою навіть мама та тато розмовляли крізь зуби. Не можна ж змусити себе любити, правда? Зате можна своєю завзятістю змінити ситуацію, хоча для цього і потрібен час.
Тарас добре закінчив школу лише тому, що весь педагогічний склад його любив. Я це знаю лише тому, що практично всі вчителі, коли я росла і навчалася, нас порівнювали. Та це вже у минулому на щастя.
Після школи брат вступив до інституту, але потім сам благополучно його покинув. Чому? Бо знайшов собі наречену. Щиро скажу, красивішої і пустоголової дівчини я, напевно, у житті своєму не бачила.
Але у них все закрутилося, як то кажуть, по-дорослому. Тарас узяв себе в руки і замість того, щоб пропадати з друзями, почав ходити на роботу. Я навіть зараз згадую, що батьки, поки я була з ними вдома, ніби грали в мовчанку.
Але в ті рідкі хвилини, коли Тарас з’являвся вдома, все навколо наче розквітало і мама з татом ставали нормальними людьми. Але я на це не звертала уваги. Я завжди була зубрилою, тож книги були моїми найкращими вірними друзями.
Отже, Тарас знайшов собі роботу і став серйознішим. Через якийсь час він перестав з’являтися вдома і винайняв житло собі і своїй подрузі. Однак у «раю» все було не так уже й однозначно.
Раз на кілька тижнів брат приходив ночувати додому злий і засмучений, іноді – “веселий”. Батьки його ні про що не питали, але він завжди повертався назад. Як я тепер можу припустити, його дівчина настільки робила ому нерви, що він просто не міг довго з нею в одній квартирі.
Час минав, і Тарас зрештою здався. Вони прийшли якось удвох до нашої двокімнатної квартирки і з важливим виглядом оголосили: мовляв, усе. Тепер вони вже остаточно дорослі і одружуватимуться. Мама того вечора мало не літала на крилах від щастя. Батько теж сміявся, обіймав усіх поспіль.
Свято було не гірше за Новий рік. Швидко накрили на стіл, посиділи. Брат навіть тоді зі мною обіймався, настільки він був щасливий. До цього ми або сварилися, або ігнорували одне одного.
Наскільки я зрозуміла, весілля сплатили наші батьки, бо з боку нареченої прийшло лише кілька подруг. Ніякого шику не було, відзначили у кафешці, у сусідньому дворі. А потім гості почали розходитися, і так мій брат став жонатим.
Я на той час навіть подумати про власні особисті стосунки не могла. Зайва повнота та погляди на життя мені цього не дозволяли.
За два роки у брата народилася дочка Злата. Дуже мила дитина, з величезними очима та зовсім-зовсім тиха. На превеликий жаль для усієї нашої родини, дівчинка була небажаною для власної матері.
У братової дружини почалися щоденні істерики, сльози. Мабуть, щось із емоційним станом. І, зрештою, вона подала на розлучення і пішла з родини. Все сталося якось миттєво. Ділити їм з братом не було чого, тож вона просто розчинилася в міській метушні. На той момент мені навіть було жаль Тараса.
Він був морально просто розчавлений. Та й бути самотнім татом – це складно. Не те щоб я якось перейнялася до нього сестринським коханням або тим більше почала жаліти, але допомогти мені йому захотілося. Я просто стала приходити після роботи до них у квартиру і няньчився з маленькою. Мені це було в радість, зізнаюся чесно.
Брат перебудував свій робочий день і почав виходити у нічні зміни. Вдень він був батьком, а ввечері, коли він виходив і приходила я, для Злати я ставала замість мами.
Так ми прожили кілька років. Я за цей час встигла непогано влаштуватися і теж почала жити сама. Я намагалася побудувати якісь стосунки, але нічого не виходило. І я змирилася, тож цю сторінку в житті можна сміливо перегортати.
Через хворобу спочатку пішов батько. Мама поплакала півтора роки і теж захворіла. Мені здається, справа була у звичайній скорботі. Так вийшло, що після прощання з мамою вранці мені треба було терміново їхати на роботу.
І тільки ввечері я змогла звільнитися, і те, щоб швидко перекусити і поїхати до брата, стежити за маленькою Златою, яка вже встигла підрости. Але брат виявився не один, а з кількома нашими далекими родичами, яких я зовсім не пам’ятала.
Вони тихо розмовляли про минуле, згадували наших батьків. Робили все, як це потрібно. Але ось хтось підбадьорив Тараса тим, що він нарешті зможе переїхати до батьківської квартири. Зможе економити гроші на дитину і взагалі, навіть у його ситуації не варто сумувати.
Я слухала це і прямо відчувала, як люди дивляться крізь мене, наче я якась тінь. Наче просто зайва людина, хоч це були і мої батьки теж! Але я замовкла, щоб потім поговорити з братом особисто. Відкладати більше не можна.
Наступного дня я раніше пішла з роботи, добре перед цим поміркувавши. І ось яка розмова у нас вийшла.
Я спитала у Тараса, як ми ділитимемо квартиру. Він не знав, що відповісти, і я була готова до цього. Так, ми можемо просто її продати, а гроші поділити. Вони зайвими не будуть нікому. Або зробимо по-моєму.
Я хочу, щоб брат переїхав із орендованої квартири, але щоб Злата, хоч би 10 днів на місяць, жила в мене. Щоб я могла гратися з нею, виховувати у нормальних умовах.
У мене хороша квартира, я купила її кілька років тому в новобудові й чудово обставила. Частину роботи я можу брати додому, із цим проблем не буде. Плюс я вмію готувати, і в мене дитині буде краще. Не можна ж їй постійно харчуватися нашвидкуруч приготовленими сосисками.
На “подумати” у Тараса є місяць. Наразі залишилося два тижні. Не скажу, що він у захваті, але ми домовилися зустрітись наприкінці заданого терміну.
І я думаю, у мене є всі шанси виростити Злату чудовою людиною. На жаль, брат на це не здатний. До осуду з боку я готова, повірте. Всі скажуть, що я забираю у брата донечку. Але це моя улюблена племінничка, якій я бажаю лише кращого і сподіваюся, що Тарас зробить правильний вибір.
Інакше батьківську квартиру доведеться продавати й ділити.
Всім добра і зі святами!
Фото – авторське.
Передрук без посилання на ibilingua.com заборонено.
