fbpx
життєві історії
– Будете ображати маму, я виросту і поквитаюся! — заявив голосно син. – Ні-ні, синку. Ти вибач мені, дурному дядькові. Твоя мама — героїня, — голосно сказав сусід. — Ти і всі ми маємо нею гордитися. Діти, вибачте нам. Мені пробачте. Вибач, синку, що образив твою маму. Ти бережи її. Бо без неї ніяк

Я працюю медсестрою в районній лікарні, куди звозять хворих з “короною”. За це мою сім’ю зі села ледь не вигнали.

…Руки нестерпно пекли від тих гумових рукавичок. Я просто молилася, аби довести автомобіль додому, бо тримати кермо було – боляче. Очі досі не призвичаїлися дивитись на дорогу без захисних окулярів. Рубці від них не зникали. А ноги після зміни на роботі набрякли так, що не відчувала, з якою силою тисну на газ, — розуміла це лише по цифрах на спідометрі.

“Ще три повороти — і ти вдома. Три повороти, і вдома”, – казала собі.

Вивалившись з автівки, я не мала сили навіть зачинити ворога, відразу поплелася до хати. Чоловік та діти вже спали. Я сама попросила їх, аби не чекали мене після роботи, — передбачити, коли це може бути, тепер нереально.

Зняла в коридорі весь одяг, згорнула в пакет, закинула в пральку, а сама пішла в душ. Після цього ще раз ретельно обробила руки антисептиком і пішла на кухню. Ми проходимо ретельну дезінфекцію після роботи, і все це я робила радше для власного заспокоєння.

Ноги пульсували… У скронях стугоніло так, що я вже не розуміла, котра насправді година. Відчинила холодильник, налила склянку молока, сіла за стіл і… заридала. Сьогодні ми втратили пацієнта.

Це був не перший пацієнт, який відійшов через цю хворобу. Але саме цей чоловік змусив мене зрозуміти, що ми ще не знаємо до кінця, з чим насправді маємо справу. “Ми зробили все можливе”, – сказав наш лікар, який мав повідомити цю новину родичам чоловіка. І ми знали — це найважче…

Я працюю медсестрою в лікарні, яка є опорною для хворих на цей вірус. Того вечора, сидячи із склянкою молока на кухні, думала, що сьогодні зі мною сталося найгірше — я побачила, як вірус нищить. Виявляється, я помилялася.

ЗАБИРАЙСЯ ГЕТЬ!

– Тату! Мамо! Там у дворі щось погане робиться! Андрійко заховався в гаражі! Треба його забрати! – волала на весь дім донька, яка забігла в хату знадвору.

Я відсипалася після зміни. Чоловік лагодив витяжку на кухні. А діти в цей час були у дворі. Ми вже 14 років живемо в цьому селі. Діти часто бавляться у дворі, який загороджений зусібіч високим парканом. У нас завжди були приязні стосунки із сусідами.

Швидко одягаючись, я ніяк не могла зрозуміти, що так налякало мою дитину і де мій син.

У дворі стояли наші сусіди та ще декілька односельців, які люто щось вигукували.

– Залишайся тут, — наказав чоловік і вийшов надвір із гайковим ключем — про всяк випадок.

– Що сталося? — запитав він юрбу. В цей час з гаража вибіг наш син, який заховався за татом.

– Що сталося? І ти ще маєш зухвалість нас питати, що сталося? — закричав один із сусідів. — Совісті у вас немає, ось що сталося. Бери свою жінку і забирайтеся геть зі села!

Люди кричали, що знають, де я працюю (це насправді ніколи не було таємницею), волали, що я хвора на цей вірус і вже заразила всю свою сім’ю.

– А тепер ще нас хочете цим інфікувати?

– Що ви таке кажете? Моя дружина систематично проходить перевірку тестами, і якби вона була хвора — ніхто б її з лікарні не відпустив додому. Я розумію ваше хвилювання, але ви кажете дурниці, — спокійно намагався пояснити чоловік.

– Ми все знаємо! Нам у сільраді розказали, що вона інфікована! Та і всі розуміють, що жінка твоя щодня з тою заразою працює! То як вона може бути здорова? — не вгавали сусіди.

– Чоловіче, по-доброму, забирайтеся з села. Бери жінку, Дітей і їдьте кудись на ізоляцію, їй у лікарні мають допомогти з тим, щоб відселитися від людей, — вийшла з натовпу ще одна наша сусідка.

– Люди, що ви таке кажете? Моя Дружина щодня рятує життя, а ви виганяєте нас із села?.. Ану геть з мого двору, бо зараз поліцію викличу! — крикнув чоловік і заблокував двері рукою, розуміючи, що я намагаюся вийти на вулицю.

– Забирайтеся геть! Нам не потрібен вірус у селі! – знову закричали односельці. – Геть вірус! Геть зі села!
— Я вас попередив, – рубонув чоловік? Рахую до трьох, випускаю собаку і викликаю поліцію. Хто ще раз ступить на мою приватну територію без запрошення, дуже про це пошкодує.

НАШЕ ЖИТТЯ

Син дуже довго плакав. Він не розумів, що відбувається, адже щодня ми пояснювали йому, що таке вірус, карантин і чому мама так втомлюється на роботі.

Для нього я була героїнею. Він розповідав бабусям по телефону, що мама рятує життя. Змащував мені сліди від маски на обличчі кремом і цілував їх зі словами: “Мамусю, воно скоро мине. Ти — медик, ти знаєш”. А тут раптом Його маму проганяють геть…

Донька була така приголомшена, що боялася виходити надвір і цілими днями сиділа вдома. Чоловік увімкнув сигналізацію і випустив собак, аби ніхто чужий більше не зайшов.

Він їздив у сільраду, аби з’ясувати, хто поширює плітки. “Ну та ви ж розумієте, що вона в інфекційному працює. То люди і бояться”, — відповів йому державний службовець, староста села.

Чоловік поривався написати заяву в поліцію, але я стримала.

– От дали б їм штраф на 17 тисяч гривень за поширення вигадок, тоді б вони думали, що мелять, — не вгавав він.

– Люди налякані. Ми не можемо їх засуджувати за це, — казала я, намагаючись заспокоїти родину.

– Як ти ще можеш їх виправдовувати після цього? — дивувався чоловік.

Я дуже старалася. Але життя стало нестерпним. З нами перестали вітатися. До нашого двору боялися уже навіть підходити, Сусіди натягали на межі з нашою хатою захисну плівку і, як тільки бачили нас у дворі, замикали двері та вікна.

У магазині перед нами зачиняли двері.

– Нам потрібно купити, щось поїсти! — кричав, стукаючи у двері, чоловік.

– Для людей, таких як ви, зачинено! Повилазило? — грізно кричала через віконечко продавчиня Оксана, А ще кілька тижнів тому вона радісно дякувала моєму чоловіку, що допоміг їй полагодити паркан, який розвалили місцеві випиваки.

Сильний вітер надламав дерево у нашому дворі. Місцеві комунальники відмовилися приїхати його зрубати. Чоловік мусив сам два дні те дерево пиляти, а потім рубати і палити частинами. Замовлення, яке зробила моя донька через пошту, працівниця спочатку відмовлялася віддати (зачинившись усередині), а коли я пригрозила поліцією, наказала сісти нам у машину, а пакунок винесла і кинула на дорогу зі словами:

– Совість би мали, ходять вони тут!

Якогось дня я зателефонувала подрузі.

– Знаєш, я вже не витримую. Я не розумію цих людей. Ніби живуть у середньовіччі… ще б спалити мене закликали…

– Ти не ображайся, люба, але чого б тобі не ночувати в лікарні, я не розумію. Навіщо їхати додому? І взагалі, наразі нам краще не спілкуватися. У тебе діти вчаться в місті. А мої ходять до сільської школи. Сама розумієш, які люди, ще будуть потім казати, що я тебе підтримала, — мовила подруга і поклала слухавку…

На роботі колеги розповідали те саме.

– До мене зателефонував голова сільради і сказав, що люди попросили не заходити до магазину, — розповіла знайома медсестра.

Так багато ненависті я ще не бачила. І знаєте, були моменти, коли хотілося повернутись спиною і написати заяву на звільнення, але пацієнтів з підозрою і з позитивними тестами ставало щораз більше. Робота забирала весь час. І думати про щось інше вже не було сили.

– Мамо, ти тримайся! А ми прорвемося, — заявив мені син.

– Так, мамо! Ми тут тримаємося! А ти працюй! — додала донька.

Я сіла в машину і вже виїжджала з вулиці, як раптом у вітрове скло щось влетіло. Я загальмувала, по склу стікали розбиті курячі яйця. А з вулиці втікали сусідські діти. За парканом стояв сусід Андрій і задоволено посміхався. Хотілося вийти… Я вирішила не дати їм такої втіхи. Натиснула на газ і привітно помахала рукою.

– І вам гарного дня, — щосили крикнула і поїхала на роботу.

Дорогою сльози і невимовне почуття образи намагалися вирватися на волю. Та на роботі знову привезли хвору у важкому стані. Ранкова пригода забулася…

ВАМ НЕ СТРАШНО?

Швидкий тест у пацієнтки виявився негативний. Але її стан погіршувався. Ми стали чекати результатів ПЛР-тесту. – Я не виживу? — запитала молода жінка.

– Вам ще зарано, — відказала я. — Ви не бачите, але я усміхаюся до вас через маску. Постарайтеся відпочити. У нас сьогодні важливий день. Зараз прийде лікар.

Ця жінка розповіла мені, що має доньку і дуже хоче жити.

– Ви будете жити! — казала я.

– Ви знаєте, я ж не вірила у вірус, — призналася пацієнтка. — Я думала, що це все вигадки, аби налякати нас, простих людей. Закрили нас вдома… щоб з протестами проти влади не виходили…

І вона заплакала. Це — найгірше, коли пацієнт починає панікувати, тоді негативні думки та енергії забирають у нього сили, потрібні на боротьбу з недугою.  Дуже часто потрібно хворого заспокоїти. Я знаю, що багато людей не вірять в емоційну медицину. Кажуть, що медики — черстві люди. Повірте, це не так.

– Ви відпочивайте,— порадила я. — Усе буде гаразд.

– А вам не страшно заразитися? Або заразити своїх рідних? — не відпускала мене пацієнтка.

– Якщо всім медикам стане страшної всі звільняться, хто тоді рятуватиме вас? І я знову усміхаюся до вас під маскою, — відповіла на те і вже збиралася йти.

– Я маю брата. Він живе в сусідньому селі. Розказував, що у них в селі є медсестра, яка працює з хворими на “корону”. І що люди такі налякані, що готові були спалити їй машину. А як дізнався, що я хвора, то плакав у слухавку. Я от дивлюся на всіх, хто працює в цій лікарні, і просто захоплююся вашим героїзмом, — казала жінка.

– Дякую, — відповіла я.

ПЛР-тест пацієнтки був позитивний. Через декілька днів її стан погіршився. Ми робили все можливе, аби врятувати її. І нам це вдалося! Жінка одужала. Коли вона виходила з лікарні, ми аплодували їй.

– Ой, а можна мені вас без масок побачити? Хочу дуже ваші обличчя запам’ятати. Може, колись і я вам чимось допоможу, — просила жінка. Ми голосно розсміялися.

– Ми не знімаємо захист у лікарні. Щасти вам!

Коли я після зміни йшла до машини, на капоті побачила величезний букет квітів і записку. “Дякую вам!” Я знала, що це — від неї.

І ЗНОВУ СУСІДИ

– Мамооо!

– Ну що там знову? — буркотіла я, ледве вилізаючи з-під ковдри.

– Мамо, там знову сусіди.

– Зачиніть вікна і не виходьте надвір, — кинула я, швидко одягаючись.

Та коли вийшла надвір, уже нікого не було. Біля воріт стояв великий пакунок.

На пакунку лежали квіти (такі самі, як ті, що подарувала мені пацієнтка). Я підійшла ближче.

– Ми не заходимо, бо боїмося собак. Але прийшли вибачитися, — почула я голос сусідів за воротами.

– А захворіти не боїтеся? Я ж заражена, і двір мій теж. Що в пакунку? — спитала я.

Там засоби індивідуального захисту Найкращі… Ми всім селом гроші збирали, — пояснила інша сусідка. — Для тебе.

– Дякую, але мене забезпечують.

– Так. Але ми хотіли хоч якось вибачитися… Нам прикро… прикро, що ми так поводилися… просто, розумієш, люди стали говорити. А ми якось… — сусіди не знали, як виправдовуватися.

– І велика подяка, що врятували мою сестру, — сказав сусід Андрій.

– Звідки ви знаєте, що це я? — здивувалася.

– Вона ваш номер машини запам’ятала. Ну а я ж теж маю інформацію про всі автівки, які заїздять в нашу сторону, — винувато пояснював той самий Андрій, який намовив дітей кидати яйця мені на машину. – Вибачте. Сестра розповіла, як ви її з того світу витягали, і про вірус, і про заходи безпеки… А можна ваших дітей покликати? Або хоча б сина. Я йому маю щось сказати.

Дітей кликати не довелося. Ці допитливі сороки вже стояли тишком за воротами і все слухали.

– Будете ображати маму, я виросту і поквитаюся!!! — заявив голосно син.

– Ні-ні, синку. Ти вибач мені, дурному дядькові. Твоя мама — героїня, — голосно сказав сусід. — Ти і всі ми маємо нею гордитися… Діти, вибачте нам. Мені пробачте. Вибач, синку, що образив твою маму. Ти бережи її. Бо без неї ніяк.

Автор – проста медсестра райлікарні.

Передрук без посилання на ibilingua.com – заборонений!

Фото ілюстративне, з вільних джерел

Сподобалась стаття? Поділіться з друзями на Facebook

facebook