Будинок, який ми з такою любов’ю купували для моєї доньки Насті, що потребувала особливої уваги, був проданий нею за одну годину. Я ніколи не думала, що останнє, що я почую від неї перед цим кроком, буде холодне — Це мій будинок, мамо. Документи на мене.
Нещасливий фінал, коли єдина дочка з особливими потребами через власну необдуманість і, можливо, навіювання збоку, вирішила позбутися рідної материнської хати, став для мене гірким уроком. Це історія про те, як матеріальні блага та хибні пріоритети можуть розірвати найміцніші сімейні зв’язки.
Я ніколи не думала, що мені доведеться розповідати про таке, адже завжди намагалася жити чесно й допомагати своїм дітям у всьому, але життя внесло свої корективи. Цей біль я відчуваю й досі, ніби щось важливе і дороге було забране з мого серця. А сталося це все восени дві тисячі вісімнадцятого року.
Я, Варвара, усе своє життя присвятила дітям. Нас було четверо — два сини, Олексій та Ілля, і дві дочки, Дарина та молодша, Настя. Чоловік мій, Микола, пішов у інший світ років двадцять тому. Залишилася я сама з купою клопотів, але не зламалася. Ми жили в невеличкому містечку, мали власний будинок із садком. Я працювала багато, аби поставити дітей на ноги.
Найбільше моєї уваги потребувала молодша дочка, Настя. Вона народилася з проблемами зі здоров’ям, які впливали на її здатність повноцінно рухатися. Ми з нею пройшли через багато лікарів, реабілітаційних центрів, але її стан залишався складним. Звісно, Настя отримувала державну допомогу, але це були копійки, і я, як могла, намагалася покращити її життя.
Старша дочка, Дарина, була моєю опорою. Вона вийшла заміж за порядного хлопця на ім’я Петро, жили вони недалеко від мене, у селі. У них народилися дві дівчинки. Дарина завжди телефонувала, приїжджала, допомагала мені з Настею, коли я була втомлена чи хвора. Вона завжди казала:
— Мамо, не хвилюйся, ми з Петром завжди допоможемо. Настя — наша рідна кровинка.
Сини, Олексій та Ілля, теж не забували про мене. Олексій переїхав працювати до обласного центру, Ілля залишився в нашому містечку, але мав свою сім’ю і постійні фінансові проблеми. Вони допомагали більше фізично, коли потрібно було щось полагодити чи перевезти.
Згодом, коли мої сили почали згасати, ми вирішили, що Насті краще жити в окремому будинку, аби вона мала більше свободи і комфорту, особливо з її особливими потребами. У нашому старому будинку було важко.
Я на той час відклала трохи грошей, Дарина з Петром також додали, і ми купили невеличкий будиночок для Насті. Це була звичайна одноповерхова хатинка з невеликим двориком. Ми зробили там косметичний ремонт, пристосували для неї ванну кімнату, щоб було зручніше. Усі мої діти знали, що цей будинок — для Насті, для її комфорту та безпеки.
Сама ж я вирішила переїхати жити до сина Іллі, щоб не бути самій у великому будинку. У нас із ним була тісна квартира, але ми завжди знаходили спільну мову.
— Мамо, — казав Ілля, — не переживай. Ти житимеш із нами, будеш під наглядом, ми тебе доглянемо. А в нашому старому будинку житимеш ти, Дарина, якщо щось, будете приходити.
Моя душа була спокійна. Я думала, що забезпечила майбутнє молодшій дочці, а сама буду жити в оточенні сина та його сім’ї.
Але одного разу, це було в кінці жовтня, мені зателефонувала Дарина. Її голос був напруженим.
— Мамо, ти знаєш, що Настя продає свій будинок? — запитала вона, не вітаючись.
У мене в голові запаморочилося. Я не могла повірити.
— Що ти кажеш, Дарино? Це неможливо. Хто тобі таке сказав? — ледь промовила я.
— Я сьогодні була в неї, зайшла на хвилинку. А там якийсь незнайомий чоловік вимірює кімнати, щось записує. Я запитала його, хто він, а він відповів, що прийшов оглянути будинок, який продається. Я ледь не впала там. Потім Настя підійшла і підтвердила. Каже, що продає, бо їй потрібні гроші на щось там… на лікування чи на подорож. Я не зрозуміла.
Мене наче холодною водою облили. Як вона могла? Будинок, який ми купували разом, вкладаючи туди останні сили та кошти, будинок, який мав бути її прихистком на все життя!
— Дарино, ти точно не помилилася? — запитала я ще раз.
— Ні, мамо. Я особисто запитала в Насті. Вона сказала, що вже дала завдаток і скоро має відбутися оформлення документів.
Я одразу ж зібралася і поїхала до Насті. Її будинок стояв такий же, як і раніше, але атмосфера була інша. Вона сиділа в кріслі-візку, дивилася телевізор.
— Насте, мені Дарина щось страшне розповіла, — почала я прямо. — Це правда, що ти продаєш свій будинок?
Настя відвела погляд, але потім відповіла, дивлячись на мене без жодного хвилювання.
— Так, мамо. Продаю.
— Але навіщо? — ледь стримуючи сльози, запитала я. — Ми ж для тебе його купували, щоб ти мала свій куток.
— Я не хочу тут жити. Тут мені самотньо. І мені потрібні гроші, — пояснила вона.
— На що тобі гроші? Держава ж тебе забезпечує.
— На життя, мамо. На краще життя. Мені тут важко.
Я не могла зрозуміти. Які гроші можуть бути важливіші за власний дах над головою? Хто їй це порадив? Я знала, що останнім часом до неї часто приходила її давня знайома, Оксана, жінка з сумнівною репутацією, яка любила розкішне життя і гроші. Чи не вона підштовхнула Настю до такого кроку?
— Настя, це ж наш сімейний будинок. Ми з тобою його разом облаштовували, — я намагалася достукатися до її совісті.
— Це мій будинок, мамо. Документи на мене. Я маю право робити з ним, що хочу.
Я відчула, як моє серце розривається. Ця дочка, яку я виношувала, за яку хвилювалася все життя, яка потребувала найбільшої уваги, ось так легко відмовляється від мого подарунка, від моєї турботи.
— Ти думала, де ти будеш жити? — запитала я.
— Поки що поживу в Оксани. А потім щось придумаю. Може, куплю меншу квартиру.
— Настю, ти не розумієш, що робиш. Тебе можуть обманути, ти можеш залишитися на вулиці, — благала я.
— Не обмануть. Усе буде добре.
Я плакала, просила, але Настя була непохитною. Вона вже прийняла рішення і не збиралася від нього відмовлятися.
— Настя, я тебе дуже прошу. Скажи мені, хто тобі порадив це? Оксана?
— Неважливо, мамо. Я сама вирішила.
Я зрозуміла, що марно намагатися щось змінити. Вона вже була під впливом когось, і мої слова не мали жодної сили.
Я повернулася до Іллі в розбитому стані. Він і Дарина були здивовані. Ми зібралися втрьох, аби обговорити цю ситуацію.
— Це погано, — сказав Ілля, похитуючи головою. — Я не можу повірити, що Настя на таке здатна.
— І я не можу, — підтримала його Дарина. — Але вона це зробила. Вона продала будинок.
Ми намагалися зв’язатися з покупцем, але Настя відмовлялася давати будь-які контакти. Вона просто закрилася від нас.
Через кілька днів мені зателефонував нотаріус. Він був знайомим моїх дітей.
— Варваро Іванівно, — сказав він. — Я телефоную вам, бо не можу інакше. Завтра має відбутися оформлення купівлі-продажу будинку Насті. Але я знаю, що ви вкладали туди кошти, і я знаю вашу родину. Я хочу, щоб ви знали про це.
Я подякувала йому за чесність і одразу ж передала інформацію дітям. Ми вирішили піти до нотаріуса і поговорити з Настею там, востаннє спробувати її зупинити.
Наступного дня ми всі втрьох чекали її біля нотаріальної контори. Настя приїхала з Оксаною.
— Насте, будь ласка, послухай нас, — благала Дарина, коли вони вийшли з машини.
— Я не хочу нікого слухати. Я все вирішила. Відійдіть, — різко відповіла Настя.
Оксана лише посміхалася, її очі випромінювали якусь холодну радість.
— Не витрачайте свій час, — сказала Оксана. — Настя має право на власне життя і власні рішення.
— Яке життя? На вулиці? — вигукнув Ілля.
Настя зайшла до нотаріуса, а ми залишилися стояти на вулиці. Ми чекали пів години, годину. Нарешті вони вийшли. Настя тримала в руках папку з документами, а на її обличчі була дивна посмішка — чи то щастя, чи то полегшення.
— Усе, — сказала вона. — Я продала.
— Ти вчинила погано, Насте. Ти забула все, що ми для тебе зробили, — сказала я, і сльози текли по моїх щоках.
— Я нічого не забула. Я просто хочу жити краще, — відповіла вона.
Вона сіла в машину з Оксаною і поїхала, навіть не озирнувшись. Я стояла, як громом вражена. Моя дочка, моя рідна Настя, продала свій дім, продала моє довір’я, мої останні сили.
Після того дня Настя перестала відповідати на мої дзвінки. Вона зникла. Через тиждень я дізналася, що вона переїхала до Оксани в інший район міста.
Я не знала, що робити. Ілля намагався її знайти, поговорити, але вона не хотіла з ним зустрічатися.
— Мамо, не переживай, — казав він мені. — Вона ще пошкодує. Гроші закінчаться, і вона повернеться.
Але мені було не до цього. Я відчувала себе винною. Можливо, я десь помилилася у вихованні? Можливо, я дала їй забагато волі?
Якось я все ж таки зустріла Настю на вулиці. Вона була сама. Підійшла до неї.
— Насте, як ти? — запитала я.
— Нормально, мамо. Живу.
— А де ти живеш?
— У Оксани. Купую собі одяг, їжу, все, що мені потрібно.
— А надовго тобі вистачить цих грошей?
— Не знаю. Побачимо.
Вона говорила зі мною, як із чужою. Жодного тепла, жодної ніжності. Я зрозуміла, що вона остаточно віддалилася від мене.
Минув рік. Я захворіла. Мені було важко самій ходити. Ілля і Дарина доглядали за мною. Настя не приїжджала. Вона навіть не телефонувала.
Одного разу, коли я лежала в лікарні, мені прийшло повідомлення від Насті.
— Мамо, я в тебе вдома, приїдь, мені потрібні документи.
Я була спантеличена. Які документи?
Подзвонила Іллі. Він одразу ж поїхав до мене додому.
Через деякий час Ілля зателефонував мені. Його голос тремтів.
— Мамо, це дивина. Настя забрала всі твої документи, всі наші сімейні фотографії. Вона каже, що має право на частину нашого старого будинку і що подасть до суду, якщо ми їй не дамо грошей.
Я не могла повірити. Моя дочка погрожує мені судом? За що?
Ми найняли юриста. Виявилося, що Настя дійсно має право на частину спадщини від батька, але на будинок, де я зараз живу з Іллею, вона не має права. Але сам факт того, що вона пішла на це, був для мене нестерпним.
Ми змушені були готуватися до суду. Це був довгий і виснажливий процес. Настя була налаштована дуже агресивно. Вона звинувачувала мене, Дарину, Іллю у всьому, що сталося в її житті.
— Ви завжди мене обмежували. Ви не давали мені жити, — кричала вона на суді.
Я не могла відповісти. Я лише плакала. Як їй пояснити, що я робила все для її блага?
Суд виніс рішення на нашу користь. Настя не отримала нічого, крім свого проданого будинку.
Після суду вона знову зникла. Я більше не чула про неї. Я знаю, що вона десь живе, але де і як, мені невідомо. Я намагалася її знайти, але безрезультатно.
Мої сини й Дарина підтримують мене, але цей біль не минає. Я втратила дочку. Не фізично, а морально. Я втратила довір’я, яке було між нами.
Я не знаю, чи зрозуміє вона колись, що наробила. Чи повернеться до мене. Чи попросить прощення. Я їй пробачила, але біль залишився.
Мій старий будинок, де ми жили багато років, стоїть порожній. Дарина з Іллею іноді приходять туди, прибирають, доглядають за садом. Я думаю про те, щоб продати його, але не можу. Це пам’ять про мого чоловіка, про наше спільне життя.
Ця історія навчила мене, що не всі діти однакові, і не завжди твоя доброта повертається тобі добром. Я зрозуміла, що гроші можуть зіпсувати людей, навіть рідних.
Я б хотіла запитати у читачів: як ви думаєте, що має зробити мати в такій ситуації? Чи варто мені шукати Настю і намагатися знову налагодити стосунки, чи краще залишити все, як є?
