Я тут прочитала багато схожих історій на свою, і вирішила поділитися своїм досвідом і вчинком, який я зробила, після багатьох років в невістках і сусідською заздрістю.
Може комусь стане в нагоді.
Життя після весілля з Дмитром легким не назвеш.
Пішла я в невістки. Чоловік мій з села, єдиний син. Батьки Дмитра по тих мірках були “богачі”.
Тато був власником двох магазинів в районному центрі, а мама в одному з них продавала.
На подвір’ї був вибудуваний гарний особняк. На подвір’ї квіти, бруківка і дерев’яна альтанка.
Я думала, що попала в рай, а все виявилося з точністю та навпаки.
Життя біля свекрухи я не мала. На світ з’явився син. Все мене “смикали”. Не мала я права в цій хаті ні на що.
Свекруха не забувала мені нагадувати, що моя мама не дала мені ніякого “приданого”, хоча прекрасно розуміла, що мама не мала з чого. Добре, що на весілля за гостей з нашої сторони оплатила. Тата мого не стало п’ятнадцять років тому, в мене є ще на чотири роки молодший брат.
Десь нашому сину рік виповнився, як я почала просити Дмитра, щоб ми почали будувати свою хату. Гроші на той час були.
Свекруха зі свекром сильно нас не відмовляли. Але попередили, щоб ми розраховували лише на себе, бо вони ту хату записали на сина, і для чого їм в ще одну гроші вкладати.
Але я хотіла свою і зі своєї мети не сходила.
Все було б може й добре, та план, на якому ми почали будуватися, був по сусідству від свекрухи.
Свекор трохи допомагав нам. А свекруха на все “закривала очі”. Не раз вона бачила, як я не встигаю з обідом, а робочих треба покормити – не допомагала жодного разу.
Так вона показувала, що не треба нам тої хати.
До сьогодні пам’ятаю новосілля. Свекруха нам купила статуетку Матері Божої, і коли дарувала, сказала, щоб я більше молилася, може Бог розуму мені більше дасть. Вона довго не могла змиритися, що син має хату, а я ще одну хочу.
Я не зважала, бо була щаслива в своєму гніздечку.
Згодом на світ з’явилася і донечка.
Син вже в школу ходив, Єва в садок, я на роботу вийшла. А свекруха ніяк не заспокоювалася.
Але якщо зі свекрухою я навчилася “говорити”, то з людською заздрістю я справитись не могла.
Бо як то так, в мого чоловіка такі два гарні будинки, ще й один біля одного.
З такого життя в нас завжди щось траплялося. Як не дерево на дах впаде, то з дітьми якесь халепа.
Одного дня я задумалася, що з тих заздрощів ми не вилазимо, бо і автівка появилась і в мене і в Дмитра.
До речі, жили ми лише на свої гроші. Мій чоловік відкрив свою компанію, а я була в нього за бухгалтера.
Все сталося так раптово, що ми самі з чоловіком були в подиві.
Якось мені прийшла в голову ідея продати будинок зі всіма меблями і переїхати жити до міста.
Я ж не думала, що чоловік мене підтримає і в нас все так швидко вийде.
За п’ять місяців ми вже жили у чотирикімнатній квартирі, яку купили в новобудові.
Діти вчаться, ми працюємо задля Перемоги.
Тут ніхто нас не знає.
– Привіт – привіт! Добрий день і до побачення!
Все, що я чую від сусідів. В місті ніхто не цікавиться твоїм життям, нікому ти тут не потрібна. Бо в селі, ти як на долоні. Люди і дня не проживуть, як не обмиють комусь кісточки.
В такій благодаті ми живемо вже сім років.
Свекруха не раз просила повернутися до них в село, що вона не буде влізати в наше життя, але я навіть як на свята приїжджаю, то на ніч не лишаюся.
Я своє з нею вже віджила.
І діти щасливі і ми з чоловіком. В місті ми знайшли себе ще краще, без заздрощів сусідів і причіпок свекрухи.
Тому, дорогі дівчата, не мовчіть і не закривайте очі. Ваше життя у ваших руках!
Автор – Наталя У
Передрук заборонено!
Фото ілюстративне спеціально для ibilingua
