Син давно просив у мене цю іграшку. Чудовий, гарний корабель із моторчиком. Щоразу знаходилися найважливіші витрати, але минулого місяця все-таки зважилася на його покупку і відразу пошкодувала…
Спочатку не дозволяла синочку брати його з собою в садок, але незабаром він мене все-таки вмовив. Обіцяв не зламати та просто показати хлопцям зі своєї групи.
Буквально того ж вечора, коли я прийшла забирати сина з садка, кораблика при ньому не було, а сам він був весь у сльозах. Попросила пояснити його, куди іграшка поділася, сказав – вихователька забрала.
Пішла до неї. Та вже пішла додому.
Наступного дня я знову не змогла зловити її ні вранці, ні ввечері.
Прийшла потім в обід. Та сказала, що кораблик у шафі з господарським інструментом лежить. Пояснила, що забрала його, бо діти посварилися через цю іграшку.
Повірила їй… А даремно.
Вже за кілька днів, протягом яких вона нас знову «продинамила», я вирішила почекати її після роботи. Знаєте, просто поговорити, сваритися з вихователькою дуже невигідно для мами.
У результаті, коли робочий день цієї жінки закінчився, я побачила, що вона виходить через чорний хід зі своїм сином, а в руках у нього наш кораблик.
Навіть розмовляти не стала, підійшла і мовчки забрала.
Ось ви кажете про «я же мати», а це як називається?
Яким я маю бути, якщо життя і люди, так чинять зі мною та моєю дитиною?
Фото ілюстративне, спеціально для ibilingua.com.
