Була четверта година ночі. З сусідньої квартири доносився шум. Коли я прислухалась, то почула, що плаче дитя – це був Ромчик. Я миттю побігла туди. Двері були відчинені. Він сидів біля ліжка з телефоном в руках. Я подбала, щоб Лілі надали допомогу, а самого Ромчика забрала тітка, яка не дуже цьому раділа. – Так не може більше тривати!, – сказала я до чоловіка, і ми забрали його до себе. – Нехай у нас поживе, поки мами немає. – Та Ліля так і не повернулася.
Із батьками Романа я була знайома ще з університету. Ліля, мама цього хлопчика, була у нас на курсі першою красунею. Усі хлопці за нею бігали, а вона вирішила, що її доля – скромний Захар.
Довчилися, влаштувалися працювати. Захар – інженер авіаційного заводу, а Ліля – викладачка в університеті. Назбирали грошей та влаштували весілля. Добра сім’я. Жили на орендованій квартирі, але ставати батьками не поспішали.
У Лілі не стало бабусі і вона залишила їй свою трикімнатну квартиру. Вони переїхали і почали жити зі мною в одному будинку.
Квартири були поруч, і ми з Лілею часто заходили одна до одної. Згодом здружилися сім’ями. А потім Ліля була при надії, і у них з’явився гарненький міцний хлопчик. Ім’я йому обрали на честь дідуся Роми.
Але Захар несподівано покинув Лілю з дитиною. Я не питала ні про що Лілю, але мій чоловік розповів, що у Захара з’явилася інша, молодша.
Довелося Лілі одній дитину ростити. Роман часто вередував, погано спав. Я намагалася частіше приходити, щоб допомогти Лілі: або з малюком погуляти, або по господарству щось зробити.
– Та в тебе і свої справи є! – казала Ліля.
– А ти відпочивай, поки малюк спить, а то так зведеш себе, а хто про сина піклуватиметься?
Минав час, хлопчик ріс. Ліля була щаслива, що в неї є син. Я теж за неї раділа, у мене не було дітей і вже не буде.
Декілька невдалих спроб, а тепер і зовсім категорично лікарі заборонили.
Коли Роману виповнилося два роки, Ліля раптом стала заглядати у чарку.
Спочатку це траплялося рідко, потім все частіше, а останнім часом стала навіть пропадати.
Я забирала Романа до себе не цей час.
– Знову? – казав мій чоловік, побачивши, що Роман сидить у нас на дивані.
– Що ж, Рома, йдемо у двір у футбол грати?
Мій чоловік так мріяв про сина, що був радий спілкуванню з сусідською дитиною. У вихідні він водив його гуляти, кататися на гойдалках, їсти морозиво. Вони побували у багатьох цікавих місцях: у планетарії, у ляльковому театрі, на концертах та виставках.
Одного разу Роман навіть батьком чоловіка мого назвав. Він на радостях сльозу пустив, але схаменувшись все ж таки сказав: дядько Василь.
Тієї ночі я не могла заснути. Похмурі передчуття не давали спокою.
І тут я почула, що у сусідській квартирі шум. А була четверта ранку. Я пішла до сусідки. Двері були не зачинені.
Роман побачив мене і сказав, що мамі погано, а він не може зателефонувати за допомогою.
Я подбала, щоб Лілі надали допомогу. Вона змогла лише прошепотіти:
– Дякую!
– Зараз лікар приїде і все буде гаразд, Лілю, почекай трохи. Романа до чоловіка відведу.
Лілю забрали, необхідно було обстежити та лікувати.
Одна далека родичка взялася опікуватися хлопчиком, але ставилася до нього як до тягаря. Годувала чим доведеться, варила йому кашу весь день і робила на вечерю омлет.
– Тітко, можна хлібця? – попросив якось Роман, побачивши мене перед дверима.
– Привіт, Романе, заходь до нас, зараз борщ їстимемо з пиріжками.
Виявилося, що родички немає вже кілька днів, а Роман з’їв майже всі сухарики. Більше нічого їстівного не було.
– Так не може продовжуватися! – звернулася я до чоловіка.
– Нехай у нас поживе, поки Лілі немає. – відповів він.
Роман оселився з нами.
Більше місяця Ліля перебувала в клініці. Потім її перевели до іншої лікарні, але без результату… Мами Романа не стало.
– Даремно вона “заглядала в чарку”. – говорив мій чоловік. – Бачив Захара, спитав, коли він сина забиратиме.
– І коли ж?
– Він не хоче. Сказав, що й так двоє, а дружина категорично не хоче чужого хлопчика брати.
– Як це чужого, коли це його рідний син? – Здивувалася я. – А нам дозволять його всиновити?
– Завтра выясню.
Вже кілька років ми живемо утрьох. Біганини паперової було багато, але Роман нам був дорогий. Тепер ми так чудово та дружно проводимо час. Нещодавно Роман став першокласником. А я все ж таки зважилася, і через місяць у нас має з’явитися дочка. Все буде гаразд, я це відчуваю!
Фото ілюстративне – спеціально для ibilingua
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!
