Хочу розповісти тут свою непросту історію і почути не осуд, а людяні поради, адже в мене немає рідних, а з подругами не наважуюсь про таке говорити.
Трохи скажу про себе. Я сирота, виросла в дитячому будинку, всього в житті досягла сама, своїми силами.
Коли мої ровесниці бігали на побачення, в кіно й клуби, розважалися і жили своїм молодим життям, я навчалася і де тільки не працювала, тому багато що пройшло повз мене.
Але я не жалкую, бо маю зараз все, що мені потрібно і ні від кого не залежу, а це дорогого вартує.
Я маю дві вищі освіти, живу в Києві, працюю в хороші фірмі ведучим спеціалістом, навіть придбала собі пʼять років тому квартиру-студію в новобудові. Є й машина, взяла її ще раніше.
Зараз мені 33 роки і я дуже задоволена своїм життям, як я все сама в ньому влаштувала.
Вже два роки я живу не сама, а з Андрійком, моїм найкращим у світі сином. В декрет не йшла, маю можливість працювати переважно з дому, а коли дуже треба в офіс – тоді користуюсь послугами няні, дуже відповідальної літньої жінки Ніни Вікторівни.
А тепер до ситуації, в якій я опинилася зараз.
Була я три роки тому на відпочинку в Болгарії. Сама тоді поїхала, взяла путівку, дуже гарно провела час. І так склалося, що сталася в мене там дуже яскрава й приємна пригода. Я жінка вільна, нікому нічого не винна, тому можу собі дозволити навіть дуже короткі романи.
Отже, закрутилося все дуже швидко, і 8 з 10 днів відпустки я провела з дуже красивим чоловіком з нашого ж готелю. І те, що Ярослав був старший за мене на 22 роки аж ніяк його не псувало.
Доглянутий, підкачаний, засмаглий, зі сріблястими ниточками у каштановому волоссі, з симпатичними промінчиками зморшок навколо живих, веселих з тими самими вогниками-чортиками очей – він мене просто підкорив.
Цікавий співрозмовник, досвідчений, багато досяг. Як було встояти? Та й навіщо? Життя одне, як не крути. І так, можете мене осудити, але я знала, що він одружений. Та я вважаю, відповідальність в такому випадку лежить на тій людині, яка пов’язана шлюбом, я ж нікому нічого не обіцяла, не давала обітницю вірності.
Ярослав одразу мені зізнався, що він давно не святий в своєму шлюбі, що вони з дружиною багато років разом і вже давно більше друзі й партнери по сімейному бізнесу, ніж палко закохані чоловік і жінка.
Розлучитися він не обіцяв, але мені того й не треба було в жодному разі, я не збираюся і ніколи не буду свідомо руйнувати чиюсь родину. Тому ніякого тягаря сумління я не відчувала, а просто насолоджувалася відпочинком і спілкуванням з цікавим мені чоловіком.
Телефона свого я Ярославу не давала і його номер теж не брала – так ми домовилися, щоб точно поставити крапку в нашому красивому романі після закінчення відпочинку.
А потім, коли я повернулася додому, у мене через 9 місяців народився синочок. Найбільше моє щастя й радість у житті, найрідніша мені маленька людина, без якої я не уявляю себе. Я назвала його Андрієм – завжди подобалося це ім’я.
Андрійко росте здоровим веселим хлопчиком, йому вже два роки, і це справжнє щастя – бути його мамою, бути не одній в цьому світі. Його батька я не шукала, я вдячна Ярославу за те, що так сталося, але мені нічого від нього не треба.
А чотири місяці тому я зустріла своє кохання, Арсенія, ми вже майже живемо разом на дві квартири – його й мою. Гарний, має долю в родинному бізнесі, але дуже незалежний, працює на повну і досягає всього сам, вивів родинну справу на новий рівень.
Він чудово ставиться до мого сина і говорить, що просто душею відчуває, наче Андрійко йому від початку – рідна дитина. І малий до нього дуже привітний і ласкавий, тулиться, обіймає. І тепер я розумію, чому.
Вчора Арсеній повів він мене знайомитися зі своїми батьками у їхню велику чотирикімнатну квартиру. І там я як побачила майбутнього свекра, так і досі не оговталася. Батько Арсенія – Ярослав, тато мого Андрійка. Він одразу все зрозумів, ледь глянув на малого.
Мама Арсенія – приємна спокійна жінка, прекрасна господиня, дуже тактовна, обожнює сина і ставиться з повагою до чоловіка. Мені вона дуже сподобалася, говорю це щиро.
Але коли ми на хвилину опинилися у вітальні з Ярославом наодинці, він швидко, легко і водночас впевнено обійняв мене – на одну лиш мить. Я одразу згадала його руки, дотики, тепло – шкірою пробігли мурахи.
– Тепер я буду біля свого сина і тебе, і дуже цьому радий! А продовжити те, що почалося тоді в Болгарії, ми зможемо, я в цьому впевнений, – тихо сказав мені Ярослав.
Я нічого йому не відповіла. Вечір закінчився, я допомогла Людмилі Тарасівні з прибиранням, і ми з Арсенієм і малим пішли до відведеної нам кімнати – додому поїхати ми з коханим не могли, адже вечеря пройшла з ігристими напоями.
Ніч я не спала. Думки не дають спокою. І що тепер робити? Зізнаватися у всьому? Але ж скоріше за все я тоді втрачу Арсенія, це буде кінець нашим стосункам. А я цього дуже не хочу!
А ще у мене відчуття, що я обох їх люблю, кохаю і сина і батька. Як з цим жити? Що нас всіх чекає в майбутньому?
Автор – Олена М.
Фото – авторське.
Передрук без посилання на ibilingua.com заборонено.