З Романом ми стали на рушничок щастя, коли мені ледь переступило за вісімнадцять.
Тоді ми були безтурботні і сильно закохані.
Роман старший за мене на два з половиною роки. Батьки настільки з розумінням віднеслися до нашого вчинку, що у всьому допомагали і підтримували нас.
Напочатку нашого подружнього життя, ми жили у батьків Романа.
Там у нас народилась наша донечка Марічка, яку всі любили і балували. Згодом ми перейшли жити окремо на квартиру, яку нам на весілля подарували батьки.
Там все було зроблено для нашого життя з любов’ю. Новенькі меблі, гарний дизайн кімнат. Вже через два роки я знову при надії. У нас народився син, якого ми назвали Іванком.
Багато хто говорив моїй мамі, ранній шлюб, з цього нічого доброго не чекати. Вони ще занадто молоді, їм ще гуляти і гуляти. Та ми доказали всім, що в нас міцна і гарна сім’я, ми любимо своїх дітей, яких у нас вже троє.
На сьогоднішній день, сімнадцять років подружнього життя за плечима.
А почуваємось ми ще й досі, щасливими і закоханими.
А потім увірвались в наше життя – “сусіди”, які вкрали наш спокій і право на щасливе життя. Я знала, що мій Роман захоче бути там, захищаючи нас, свою сім’ю.
Та я ніколи й уявити собі не могла, наскільки важко і нестерпно мені буде жити без нього. Наймолодша Галинка, часто говорить мені, що наше життя тепер не таке, як раніше.
Вона сильно сумує за татком, за нашими спільними мандрівками, за цікавими розмовами і щасливими від сміху обличчями.
Тепер ми всі в молитві просимо, щоб Господь оберігав нашого любого татка. Як мені іноді хочеться заснути і прокинутись з думкою, що все вже закінчилося.
Та іноді сили духу мене покидають і я впадаю у відчай. Та мої чудові діти швидко виводять мене із цього стану, своєю любов’ю і теплими обіймами.
Які вони в мене вже дорослі, і як часто вони мене підбадьорюють словами, що все буде добре, інакше у нас і бути не може.
Різдво не Різдво без Романа, я старалась усміхатись, та так хотілось плакати. А вчора ми з дітьми поїхали на хресну дорогу у Страдч, що на Львівщині.
Взявши хреста ми щиро молилися і просили Господа Бога, щоб оберігав кожного нашого воїна і допоміг всім повернутись живими в свої домівки де на них чекають їхні рідні.
Вчора тридцять перше грудня, новий рік вже на порозі. Після молитви ми заїхали у супермаркет, щоб купити щось смачненьке на вечерю.
Майже вся стоянка була заповнена машинами, всі метушилися, було багато чоловіків із своїми сім’ями. Якийсь мужчина просив мене, щоб я пропустила його без черги, бо в нього лише одна одиниця товару, новорічна весела шапочка.
Я з розумінням ставлюсь до того, що не всі чоловіки мають бути там, але чомусь не хочу розуміти, чому одні так показово веселяться, коли інші ледь втримують сльози.
Всі ці фото в соц. мережах з гучними гулянками і показово накритими столами. Чому в житті все так? І що на нас чекає далі?
Автор – Успішна Емма
Текс підготовлено на основі реальної історії. Фото лише для ілюстрації. Імена змінено.
Передрук категорично заборонено!
У вас є подібний досвід? Довірте нам свою історію!
Запрошуємо вас підписатися на “Наш канал на Youtube”
