Моїй дочці Наталі 37 років, її доньці Марійці 13. Так склалося, що з першим чоловіком, Наталя розлучилася, коли дитині було всього 2 місяці.
Загуляв чоловік, вона не вибачила. Прийшла із донькою жити до нас. Жили ми в нашій трійці вчотирьох: ми з чоловіком, Наталя та Марічка.
Користуючись тим, що Марійку має на кого залишити, Наталя часто йшла то до подруг у гості, то вони на природу компаніями вибиралися.
Ми з чоловіком були взагалі не проти, сподівалися, що дочка влаштує особисте життя, знайде собі хорошого чоловіка. Я майже завжди відводила і забирала Машу із садка, потім зі школи, займалася з нею, гуляла.
П’ять років тому Наталя пішла жити до свого молодого чоловіка. Він винаймав квартиру в іншому районі міста.
Дочку з собою не взяла — був кінець навчального року, дівчинці було б незручно діставатися школи. Якось майже одразу Наталя чекала на другу дитину, вони розписалися. Вирішили жити у нас. Народився онук. Так і мешкали.
Наталя з чоловіком і малюком в одній кімнаті, Машенька в іншій, а ми з чоловіком у третій. Нормально жили, мирно.
Тільки було видно, що до малюка Наталя з чоловіком ставляться набагато краще, ніж до Марійки. Ні, її не ображали, не сварили. Просто наче Микола — їхня дитина, а Марійка — сусідська дівчинка. Мені було прикро за внучку.
Колю віддали в садок, Наталя вийшла на роботу і з грошима полегшало. Вони зібрали гроші на початковий внесок, оформили іпотечний кредит та купили собі однокімнатну квартиру.
Я одразу казала, що треба купувати квартиру поряд з нами, інакше як Марічка до школи ходитиме?! А міняти школу – великий стрес.
Але вони знайшли якийсь там вигідний варіант та купили житло на іншому кінці міста. Машу із собою не взяли.
Наталя попросила мене залишити внучку жити з нами. Начебто і до школи вона вже звикла, і друзі у неї тут, і окрема кімната.
Музична школа, знову ж таки, поряд. Якщо брати її із собою, то втрьох доведеться жити в одній кімнаті, міняти школу. Ми з Марічкою поговорили, вона сказала, що вважає за краще залишитися з нами, ніж їхати з матір’ю.
Так і живемо. Наталя спочатку приїжджала часто після роботи, щоденник дивилася, зошити у Марічки, за обновками вони ходили.
У вихідні вони Машу забирали до себе, в кафе ходили. Потім все рідше. Що маємо тепер. Наталя дзвонить дочці три рази на тиждень на п’ять хвилин, і мені двічі на тиждень.
Приїжджає 2-3 рази на місяць. Грошей на утримання Марічки, вона нам не дає. Ми не питаємо, і ніби все гаразд. Навіть аліменти, які сплачує перший чоловік, залишаються у Наталі.
Але навіть це не так важливо, поки справляємось. Найголовніше, мені дуже неприємно, що Наталка начебто викреслила Марічку зі свого життя. І Марічка це розуміє.
А нещодавно взагалі мені сказала: «Та я ж розумію, причіп нікому не потрібний». Де почула тільки таке слово. Я потім вночі проплакала. Не знаю, чи можна щось змінити? Та й чи треба?
Фото ілюстративне з вільних джерел.
