життєві історії
— Оксано, ти або викидаєш цей мотлох сьогодні до вечора, або я сам вивезу все на смітник, поки ти будеш на зміні, — Андрій стояв посеред вітальні, гидливо
— Ганно, ти при своєму розумі чи тебе десь по дорозі зурочили? — Марія відставила порожню тарілку так різко, що виделка дзизнула об кераміку, а звук луною розлетівся
— Бабусю, ти ж все одно ці гроші в могилу з собою не забереш, то чому я маю зараз по орендованих кутках тинятися, поки твої збереження на картці
— Мам, мені треба двадцять тисяч, терміново, і не питай навіщо, просто дай, якщо вони в тебе ще лишилися, — Андрій стояв у дверях кухні, навіть не роззувшись,
— Ти хоч уявляєш, як мені зараз соромно перед дівчатами, Олеже? — я стояла посеред нашої світлої вітальні, дивлячись, як він спокійно складає сорочки у валізу, — Вони
— Мамо, ви що, справді збираєтеся йти в ЦНАП у цьому прозорому халатику, через який видно навіть ваші спогади про молодість? — я стояла в коридорі, заступивши шлях
Чи бачили ви, як в одну мить розсипається все, що ви будували роками, просто через одне коротке запитання матері? — Оксанко, ти не брала мою скриньку з верхньої
— Ти просто пасажир, Андрію, — Оксана вимовила це так тихо, що я спершу не повірив своїм вухам. Вона стояла біля кухонного столу, міцно стиснувши пальцями край стільниці.
— Скільки можна це терпіти, Андрію? Ти бачиш, котра година? Я прийшла з другої зміни, мої ноги гудуть так, ніби я пішки пройшла до самого Києва, а ти
“Великодній ранок у нашому домі почався не з молитви, а з гучного скандалу, який розбудив навіть сусідів. Марія Степанівна, побачивши мої нетрадиційні писанки, одразу перейшла в наступ: —