Я з самого дитинства була дуже активною і позитивною людиною. Завжди слухалася батьків і приносила їм значно менше клопоту, ніж мої однолітки. У дитинстві це усвідомити було неможливо, але зараз я можу згадати і відповідально заявити, що я була хорошою дочкою.
Я була єдиною дитиною в сім’ї, тому увага батьків, а також бабусь, дідусів, тіток і дядьків була прикута до мене. Це стосувалося і моїх залицяльників, яким батько влаштовував якщо не допит, то співбесіду точно.
Я закінчила школу із золотою медаллю, вступила до медичного на бюджет, сама здавала сесії і в результаті отримала червоний диплом. Тепер я працюю сімейним лікарем. Більшу частину свого життя я прожила в батьківському домі. Допомагала їм по господарству і грошима.
У дитинстві я приносила додому всіх кошенят і щенят, яких знаходила на вулиці. Мені хотілося піклуватися про них, лікувати, годувати і так далі. Трохи подорослішавши, я зрозуміла, що люблю дітей і хочу працювати з ними.
Так я і вибрала свою професію педіатра. Мені здавалося, що я буду прекрасною матір’ю, але, на жаль, мої рідні вирішили інакше.
Я вже згадувала, як батько ставився до всіх моїх залицяльників. Але з мамою справи були значно гірше. Вона майже непритомніла, коли розуміла, що хтось може подарувати мені квіти або покликати на побачення.
Мама відкидала саму можливість мого особистого життя і намагалася заповнити весь мій час і простір собою і своїми проблемами. Коли я пручалася і робила по-своєму, починалися конфлікти з такими образами і словами, які просто не можна говорити навіть ворогу, не те, що своїй же дочці. Це мене дуже засмучувало, але сказати фінальне слово в сварці я не могла, батьки ж все-таки.
Так минали роки. Після навчання я працювала в рідному місті, жила з батьками і вислуховувала докори від мами. Батько з віком став байдужим до всього, крім риболовлі, сусіда і його домашнього самограю. Мати ж продовжувала експлуатувати мене.
Я сама не помітила, як мені виповнилося 35, всі мої подруги, знайомі, однокурсниці вже давно виховували дітей, а деякі відправили на навчання в університети. Я ж ліниво йшла з роботи додому, щоб виконувати черговий каприз мами.
Одного разу у нас знову зайшла розмова про чоловіка. Не про мого, а про новий сусіда, який переїхав на нашу вулицю. Мама все намагалася розповісти, який він непутящий, як мало заробляє.
І це все – про абсолютно незнайому людину тільки для того, щоб я не дивилася в його бік. Я зрозуміла, що так тривати просто не може, тому раптово вирішила, що знайду гідного чоловіка і народжу від нього дитину для себе, а з ним одразу розлучуся, щоб не вислуховувати нічого від мами.
Не знаю, чому, але я сказала це вголос. Ну, як сказала, прокричала і досить голосно. Чергова сварка сталася, яку я зупинила тим, гучно хряснувши дверима.
Я вийшла на вулицю, посиділа на лавці і замислилася. Мого хвилинного пориву надовго не вистачило. Синдром «хорошої дочки» знову переміг, і я повернулася додому…
Зараз мені вже виповнилося 40, батька вже немає на світі, важкохвора мама вимагає постійного догляду. Ні чоловіка, ні дітей, навіть друга або залицяльника у мене немає.
Я, як і раніше, все встигаю, працюю на улюбленій роботі і навіть влаштувалася на другу, але часу на мрію у мене чомусь немає. Значить, ось така моя доля, ну не у всіх щастя в родині, коханій людині і материнстві…
Передрук без посилання на Ibilingua.com заборонено
Фото ілюстративне, Ibilingua.com
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!
