fbpx
життєві історії
Через безгрошів’я в нашому містечку я кілька років тому була змушена поїхати на заробітки до Польщі, щоб забезпечити своїй родині гідне життя. Чоловік мій намагався знайти роботу, але його із шкільною освітою не хотіли ніде брати. Курорт, а не заробітки. Приїхала я із солідною сумою. Ох було тоді! Що це я за жінка така, що про дітей і чоловіка не дбаю? За кілька днів поїхала знову до Польщі. Я мала вже пристойне житло

Через безгрошів’я в нашому містечку я кілька років тому була змушена поїхати на заробітки до Польщі, щоб забезпечити своїй родині гідне життя. Чоловік мій намагався знайти роботу, але його із шкільною освітою не хотіли ніде брати. Тому він працював охоронцем у банку, їздив на забудови, але не затримувався надто довго на таких роботах. І ми жили на одну мою учительську зарплату. Згодом я зібралася духом і вирішила поїхати на заробітки.

Курорт, а не заробітки. Приїхала я із солідною сумою. Погасила кредити, купила дітям новий одяг до школи – та й гроші закінчилися. І коли випала можливість їхати працювати знову – я й подалася.

Спершу їздила посезонно, пробувала брати відпустки, лікарняні, проте коли поверталася і на заробітну картку мені приходили ті мізерні українські зарплати – не витримувала.

Одного разу пішла до своєї свекрухи-директриси і звільнилася зі школи. Ох було тоді! Що це я за жінка така, що про дітей і чоловіка не дбаю? Він же такий бідний, весь день вдома сидить, і йому, бачите, кохання бракує.

Я не витримала і сказала все, що думаю про неї та її сина. Того дня я таки звільнилася, але й назавжди перестала бути доброю невісткою для своєї свекрухи.

За кілька днів поїхала знову до Польщі. Я мала вже пристойне житло, де жили чотири українки, а на мене чекали одразу три роботи. Я вже потроху вчила польську мову, а іноді ловила себе на думці, що живу тут як на курорті – відпочиваю від того села та тих нескінченних проблем.

І все було б добре, якби не один поляк. Це був пан років 40, у якого я прибирала. Він заробляв пристойно, то видно. Все частіше, коли я до нього приходила, він виявляв до мене явні знаки уваги. Вирішила більше не ходити до нього, та він дізнався, де ми живемо, і приїхав до нас своїм “Лексусом” з квітами.

Його квіти і полонили моє серце. Як мені давно не дарували квітів! Я щоразу частіше у нього затримувалася. Нічого такого – ми багато говорили, я розповідала йому про своє життя в Україні, він – про свою колишню дружину, яка виявилася останньою пройдисвіткою.

Але за кілька днів я знову повернулася додому. Хоча напередодні я попросила чоловіка зустріти мене, але ніхто на зустріч не прийшов. Мені самій довелося автобусом діставатися додому з численними валізами.

Вдома я чоловіка застала в компанії таких самих, як він, “веселих” дружків-сусідів.

Я розігнала всіх його друзів по чарці і пішла до дітей, виявилося, що свекруха налаштувала їх проти мене, заявивши, що вони мені більше не потрібні.

“Бабуся казала, що ми тобі не потрібні. Що ти собі іншого тата в Польщі знайшла і що ти ображаєш нашого тата”, – сказала старша дочка.

Я намагалася пояснити, що люблю їх, що заради них поїхала працювати, але вони нічого не хотіли слухати. Згодом прийшла свекруха і заявила, що в цьому будинку більше немає для заробітчанки місця і щоб я шукала собі ночівлю десь ще.

Я зрозуміла все. Мовчки зібрала речі, попрощалася з дітьми і пішла. Пішла до сусідки. Та все знала і розуміла. Пустила мене. А вранці я не мала, куди подітися. Залишатися там не хотіла. Тому наступного ранку пішла до свекрухи, залишила їй усе зароблене для дітей і подалася знову до Польщі.

Коли переїхала кордон, не витримала та зателефонувала поляку Анджею. Він забрав мене з вокзалу та повіз до себе додому. Ми довго говорили, я розповіла все, що сталося, і він запропонував залишитися у нього.

Я хотіла не погодитися, але таки нікуди подітися. Залишилася. Тієї ночі я зрозуміла, як сильно його люблю. Він, до речі, мені давно зізнавався. А тут я зрозуміла, кого шукала все життя. Я відчувала себе жінкою поряд з ним. Пізніше він знайшов мені роботу. І тільки не прибирання, а вчительство в місцевій українській школі. Там зарплата була значно пристойніша, ніж навіть за те прибирання.

За кілька місяців я знову повернулася в Україну, щоб подати на розлучення. Суд був на моєму боці щодо дітей, проте вони за “порадою” бабусі захотіли залишитись з нею.

Власне, я їм і так не була потрібна. Вони не таячись мене цуралися. У чоловіка я відсудила лише батьківську хату. Однак від неї залишилися одні стіни, він все виніс за пляшку. Але я вирішила трохи відремонтувати будинок і переписати його на дітей, а ті, коли виростуть, нехай самі вирішують, що з ним робити.

Всім миру й добра.

Передрук без посилання на Ibilingua.com. заборонено.

Фото – Ibilingua.com.

You cannot copy content of this page