Через халатність лікарів наша донечка відправилась на небо. Одному Богу відомо, що творилося в моїй душі. Не обійшлось і без допомоги спеціалістів. Незважаючи на те, що суспільство наполягало перегорнути сторінку і спробувати ще раз, я слухала своє серце. Діток в нас з Антоном так і не має. І все б нічого, якби не ця переселенка з трьома дітьми, за якими вона зовсім не дивиться. Одного разу я була з ними на майданчику. Олежик забруднив сорочку, а я хотіла йому допомогти.
Я живу в невеличкому містечку, де минає все моє життя.
Тут я і навчалася, тут я і працювала, тут я і зустріла свого чоловіка. З Антоном ми познайомилися, коли йому було вже 29, а мені 25 не довго ми зустрічалися адже зрозуміли, що підходимо і вирішили стати на рушничок щастя.
Весілля зіграли чудове, є що згадати. А після такої файної гулянки дізналася, що при надії. Для мене це була неймовірна радість. Я і сама хотіла дитину, та і якщо чесно, вже почав тиснути соціум, адже як так, вже і молодші з дітьми, а ти чого не маєш?
Народилася в нас донечка Олена, ми її дуже чекали. Але через помилку лікарів нам прийшлося рятувати немовля. Декілька тижнів нам казали, що шансів майже нема. Я навіть не знала, що робити.
Якщо б не мій чоловік, думаю я б лишилася розуму в тій лікарні. Тоді я вперше побачила чоловічі сльози, але це не викликало в мене якийсь осуд. Навпаки, я зрозуміла, що Антон так само як і я переживає за дитя.
Через підтримку чоловіка в той момент я покохала його ще дужче.
Але щасливого кінця в нас, на жаль, не було. Дитя відправилося на небо і забрало частинку мого серця.
Я була сама не своя, я не хотіла нічого робити, ні чоловік, ні подруги не могли мене розвеселити.
Я плакала кожен раз коли бачила світлини, де я з животиком, я плакала, коли бачила речі, які ми вже купили для малька, я плакала, коли бачила, як молоді мами возяться з своїми дітьми, я багато плакала.
В ночі часто просиналася від того, що мені снилася донька, а по щоках текли сльози. Тоді Антон вирішив, що більше так не може тривати.
Ми довгий час говорили. Я пішла на терапію, мені це допомогло.
Тоді я вирішила відпустити доцю, і за разом з чоловіком позбавитися речей дитини. В ночі ми спалили всі речі, які купили малюку.
Після цього я довгий час боялася, щось в тому плані робити. Соціум знову почав тиснути, від родичів було багато побажань аби я все-таки чим швидше наважилась щ на дитинку. Але я вирішила не піддаватися тиску, а зачекати, коли я дійсно буду до цього готова.
Через декілька років ми спробували, але нічого не вийшло. Тепер медицина розвинена, тож ми довірились “допомозі спеціалістів”. З першого разу не вийшло. Я дуже засмутилася, і вирішила трішки відкласти цю справу.
Але я все одно не можу спокійно дивитися на дітей, а найбільше мене турбує жіночка, яка живе поруч.
Марта живе в сусідньому будинку. Жінка переїхала, коли почалося вторгнення.
Має троє дітей, сина Олега і двох дочок Віку та Софію. Діти хороші, слухняні, але далеко не з багатої сім’ї. Марта ростить дітей сама. Та ще і не всі вони від одного чоловіка.
Спочатку я думала, що це через вторгнення вони зовсім не мають речей, тому і одягають доволі бідно.
Я почала віддавати непотрібні речі дітям. Попросила в знайомих і родичів, які мали дітей аби віддали якийсь дитячий одяг. Бувало, що при зарплаті я навіть купувала діткам новий одяг.
Дуже вже мені сподобалися ті малі, а особливо трирічна Софія.
З усього, ще я помітила, що діти завжди були голодні. Не знаю я, чи десь працювала Марта, але грошей в неї завжди не вистачало на дітей. А ось на себе і своїх подруг, яких вона тут знайшла, завжди знаходилася копійчина до бару.
Я часто бачила тих дітей без нагляду. Тому коли мала можливість їх забавляла, ходили на майданчик і в парки. Діти легко тягнули до перехожих, але що було б, якщо хтось з незнайомців мав погані до них наміри.
Недавно старший син нашої біженки з яким я гуляла, замазав сильно сорочку. Олег почав переживати, я не бачила в тому проблеми, адже це все-таки діти.
Я хотіла закотити рукава сорочки, дитина не зразу дала це зробити, а потім я побачила, що в хлопчика на руках щось дивне. Як я потім вже дізналася то це Марта так їх “виховує”, хоча Олег не хотів в тому зізнаватися.
Виявилося і Віку Марта теж так привчає до порядку… Для дитини це настільки звично, що навіть не бачить в тому чогось погано. Віка взагалі каже, що заслужила.
Єдина, хто ще не отримує від матері, це трирічна Софія, яка мені дуже припала до душі.
Стикаюся з такою ситуацією вперше. Не знаю що робити. А що думаєте ви? Як врятувати дітей від Марти?
Автор – “АанГа”
Текс підготовлено на основі реальної історії. Фото лише для ілюстрації. Імена змінено.
Передрук категорично заборонено!
У вас є подібний досвід? Довірте нам свою історію!