Коли на Святвечір я вкусила вареник і відчула, як щось тверде хруснуло в зубах, я зойкнула. Всі за столом аж здригнулися, а потім почали сміятися. Я ж, тримаючи у руці пломбу, яку щойно втратила, відчула себе зовсім не весело.
– Що це таке, Ірино? – запитала я, намагаючись зберегти спокій, але голос все одно зірвався.
Невістка, хоч і збентежено, але відповіла, що це традиція – класти у вареники сюрпризи. Мовляв, кому попадеться копійка, той весь рік буде щасливим. Щастя, звісно, – пробурмотіла я, відчуваючи, як ниє зуб.
Спочатку я подумала, що справді, ну трапилася неприємність, буває. Але чим більше я думала про це, тим більше мене не покидало відчуття, що мене просто поставили в незручне становище. Не попередити! Я ж могла проковтнути цю монетку, не дай Боже. А тут ще й пломба – довелося терміново йти до стоматолога.
Через кілька днів я подзвонила синові, не хотіла сперечатися з Іриною, але й мовчати не могла. Зубний лікар виставив рахунок майже на 5000, і я попросила Василя оплатити. Він, звісно, скинув гроші, але якось із жартами, мовляв, це дрібниця.
Дрібниця… Може, для них це і смішно, але я відчула, ніби мене не поважають. Наче я – старша жіночка, яка влаштовує “бурі” на рівному місці. Але ж справа не у грошах. Мене ображало інше – мене не попередили. Можливо, Ірина й не хотіла нічого поганого, але мені було неприємно.
З того часу я помітила, що стала поводитися стриманіше. Мені якось ніяково було дзвонити чи часто приходити в гості. Коли я приїхала на обід, вона так старалася, приготувала всі мої улюблені страви. Курочка з хрусткою скоринкою, пюре, салат – все було ідеальним. Але я не могла розслабитися. В голові крутилося це відчуття образи.
– Ірино, ти ж могла просто сказати заздалегідь, що це жарт! Чи це справді так складно?
Я не хотіла сварок, не хотіла напруги. Але після того випадку я почувалася ніби сторонньою.
На День народження онука я купила йому гарненький костюмчик. Зайшла, залишила на комоді і навіть не дочекалася, щоб побачити, як він виглядатиме в обновці. Не тому, що не хотіла. Просто не знала, чи мені там раді.
А потім подзвонила Ірина сама. Її голос був теплий, але трохи напружений.
– Ларисо Петрівно, я помічаю, що ви віддалилися. Може, я вас чимось образила?
І я розгубилася. Образила? Це ж дурниця, правда? Але ж ні. Я тихо зітхнула і сказала:
– Ірино, це все дрібниці. Просто мені було неприємно, що мене поставили в незручне становище. Можна було хоча б попередити.
І ось тепер я думаю: а може, я справді перебільшую? Може, це просто різниця у поглядах? Я виросла в сім’ї, де повага до старших – це основа. У нас не було прийнято жартувати з такими речами. Але молодь зараз інша, більш легковажна.
Я не хочу тримати образу. Я люблю свого сина, люблю онука. І, чесно кажучи, Ірина мені подобається – вона гарна господиня, турботлива мама. Але чи варто піднімати цю тему знову? Чи краще залишити все, як є? Я боюся, що якщо я знову почну про це, нас тільки більше віддалить.
А може, просто запросити їх на вечерю? Без зайвих слів. Просто провести час разом. І, напевно, без вареників із сюрпризами.
