Ось уже як 20 років мене дуже мучить одне питання. Ми з колишнім чоловіком в розлученні 18 років. Максима я виховала одна. Свекри мої мене не прийняли, думали, що я з сім’ї з грошима і мої родичі будуть допомагати.
Це дивно звучить, розумію, що це складно зрозуміти, але ось так. Сина їх я любила без пам’яті, абсолютно на всі капризи свекрухи я реагувала болісно, вона нас розлучала, як могла. Підстроювали різні підступи вони, ну не підійшла я їм ніяк. Ні мої борщі, котлети, чистота, доглянутий їх син, чистота в будинку і народження їх онука не зупинило від того, щоб нас з сином вигнати з їхнього життя і будинку.
І ось я зовсім юна з маленькою дитиною мати-одиначка залишилася одна без будь-якої допомоги на існування. Пішла в квартиру мами, а вона зайнята була завжди тільки собою. Після розлучення мене попросили більше ніколи їх сім’ю не турбувати, не дзвонити, ні про що не просити, і онука вони бачити не захотіли. Я просила, благала й плакала, що наше розлучення з їхнім сином це одне – не люблять вони мене, не хочуть вони бачити мене, так син нехай знає, що у нього є бабуся і дідусь. До речі, я без батька виросла і тому для мене це тема дуже делікатна.
Колишній чоловік дуже скоро знайшов мені заміну, одружився на молодій, красивій і з дуже знатної і забезпеченої сім’ї, дівчині з вищого світу. Зрозуміло, що я – “голота”, як вони казали, без вищої освіти і без забезпеченої рідні їм не підходила.
І стали ми з синочком жити і вирішувати проблеми по мірі надходження. Пролетіли роки як один день. Зараз мені 40 + і синові 20+. У нас все добре. Особисте життя я так і не влаштувала, ранена душа була дуже, з величезним потрясінням на все життя від першої і справжньої любові.
Через людей одного разу я почула, що моя колишня свекруха шкодувала через роки після нашого розлучення і говорила: “Перша невістка була золото, шкодую, що розлучила їх”. Був порив душі поїхати заради сина до них з подарунками, вони старі вже свекру 80, і свекрусі під 80. Мені шкода щиро їх, і в глибині душі я їх давним-давно пробачила.
І Максима я ніколи не налаштовувала проти них, а лише говорила: “Синку, треба всіх прощати, всі люди різні, зі своєю долею, ну ось вони такі”. І пропонувала йому дати адресу, купити на Різдво подарунки, і щоб він поїхав до діда з бабою, адже що для людей похилого віку важливо? Це ж щастя, напевно, побачити копію їхнього сина, первістка? Зрозуміло, що у колишнього чоловіка ще є діти. Але син пішов в їх породу, каже вони мене не хотіли бачити колись, то й тепер не треба…
А я з кожним днем думаю, адже роки так летять, ніхто не йде назустріч один до одного, батько нічого не хоче робити, йому 50 років. Баба з дідом теж не приїжджають і не шукають з нами зустрічі майже 20 років. Що робити? Совість тільки мене одну мучить. Чи змиритися?
Передрук без посилання на ibilingua.com – заборонений!
Фото ілюстративне, з вільних джерел
Сподобалась стаття? Поділіться з друзями на Facebook
