– Через що я тільки не пройшла за ці два місяці, чого тільки не натерпілася! – розповідає семидесятилітня Любов Анатоліївна, – і в будинку для літніх людей побувала, і навіть на мій сором гроші просити довелося на вулиці, а все через рідного сина!
Сина – Бориса, Любов Анатоліївна з п’яти років виховувала одна – чоловік її, часто мотався по відрядженнях, після восьми років їх шлюбу, як виявилося, знайшов собі «на відрядження дружину» в одному з обласних міст, і в один «прекрасний» день зібрав свої речі і повідомив вірною дружині: «Квартиру я вам з сином залишаю, вибач, що так вийшло, аліменти також платити буду, але любов у мене з нею, розумієш…».
Чого вже тут поробиш? Характер у Любов Анатоліївни був миролюбний, тому сплакнувши і посумувавши пару місяців, вона зрозуміла, що якось треба рухатися далі – Борьку до школи готувати, саму себе в порядок наводити, працювати в кінці кінців – на аліменти одні не проживеш з маленькою дитиною.
Жила вона тоді з ранку до ночі в основному на роботі – влаштувалася понаднормово ще прибиральницею в офіс – надбавка до основної зарплати адміністратора в басейні. Добре хоч все поруч з районом, де вони жили.
Коли встигала, стежила за уроками Борі – щоб той встигав все зробити з предметів, не хапав двійок. Де треба – наймала репетиторів: «Ось тобі грошик, запишись до Ольги Борисівні – математику підтягнеш, а то трійки одні у тебе».
Але у хлопчика в пріоритеті були одні розваги – гроші дбайливо виділені матір’ю на репетитора, він спускав на модні в той час ігрові автомати. А коли Любов Анатоліївна цікавилася, чи допомагають додаткові заняття, той впевнено кивав: «Дуже допомагають, навіть самому цікаво…».
Дбайлива мати тоді в мріях уявляла: «Ось закінчить син школу, вступить до університету, стане затребуваним фахівцем». А що їй ще можна було зробити, якщо проконтролювати і допомогти нікому було, а у самотньої матері і так часу на сина в обріз – працювати треба…
Виріс Борис і нікуди не вступив в результаті. Два роки на шиї у матері після школи сидів – все в комп’ютерні ігри грав, так з такими ж дружками по підворіттях ходив.
Влаштувався потім все ж вантажником поруч з будинком – і то, туди пішов, тому, що мати на пенсію вийшла і перестала балувати сина вкусняшками: «Маа, дістала вже ця гречка з гумовою куркою! Ти її що, спорчену купила?!».
На що мати тільки хмурилася і тихенько відповідала: «Та це ж Боря, пенсію якщо всю зараз витрачу, потім жити нема на що буде…».
Так і пропрацював син вантажником майже десять років – то кидав роботу і вдома сидів, а то знову туди ж влаштовувався – місце вантажника, як правило, завжди було вакантним і на якусь смачну їжу і навіть випивку Борису цій невеликій зарплати вистачало з лишком.
Мати ж він не годував і своєю їжею її НЕ пригощав – їй навіть самій на ринок доводилося з візком мотатися, щоб на невелику пенсію купити трохи яловичини, картопельки, сиру дешевого і овочів.
Синові було вже за тридцять, коли незрозуміло звідки у нього з’явилася божевільна ідея: «Чого це я наймитував на цій обридлої роботі за копійки – так вже набридло мені напружуватися! А що якщо…”.
І чи то надивившись новин про дорогі нерухомості, то чи так йому нашептав хтось із його знайомих друзів, але Боря в той час же вирішив однокімнатну квартиру, в якій вони жили з матір’ю, продати, гроші забрати собі і насолоджуватися життям: «Зніму квартиру, а решта витрачу на себе, працювати взагалі не треба буде! І так куплю все, що захочу!».
Про матір тоді він і не думав. А задумався про неї, тільки коли став більш рішуче обмірковувати свій нечистий на руку план: «Так… Власність на матері зараз, треба б її якось переоформити попросити… Що то придумати…».
Через місяць Любов Анатоліївна святкувала своє день народження. Син, до цього ніколи не дарував подарунків, приніс в цей раз матері квіти і торт: «Маа, тобі вже 71, старенька ти у мене стала… Ось вирішив привітати…»
Бідна, нічого не підозрюючи, мати аж розплакалася тоді: «Спасибі синочку, приємно так аж на душі тепло стало від твоєї уваги!». А заодно син підсунув довіреність на право всіляких дій з квартирою від імені матері: продаж, здача в оренду та інше: «Підпиши зараз, а потім сходами до нотаріуса – завіримо…
Не переживай ти так, мама – це типу заповіту, хіба мало що, а то раптом потім ще батько мій з’явиться – квартиру відрубає, невідомо адже де він зараз». Любов Анатоліївна тоді повірила синові, а даремно…
Уже через місяць виявилася вона в будинку для літніх людей. Спеціально Борис вибрав платний, щоб стовідсотково вивезли стару матір, що не поскупився на «термінове» оформлення і за перший місяць, які він позаймав у дружків: «Так квартиру буде простіше продати, якщо мати заважати не буде перед покупцями… А друзям я з продажу квартири гроші віддам».
Як бідна Любов Анатоліївна мучилася перші два тижні в цьому будинку для літніх людей, як плакала. Адже вона ще могла ходити, а її тримали майже як у в’язниці, але найбільше вона не могла прийняти зради рідного сина: «Ех, Боря-Боря, невже ти міг так вчинити зі мною? Не вірю…».
Пройшли вже три тижні і на одній з прогулянок навколо будинку, Любов Анатоліївна побачила, що двері на вулицю, зазвичай закрита в цей момент були прочинені. Подумавши з хвилину, вона просто тихенько і не привертаючи уваги як ні в чому не бувало спокійно вийшла на вулицю і пішла геть.
Коли вона якимось дивом, на перекладних, дісталася до своєї квартири – двері виявилося закрита. І була закрита більше до самої ночі: «Нічого не поробиш, піду на вокзал ночувати… Сусіди ж не пустять…».
Майже тиждень вона поневірялася – вокзал, зачинені двері квартири, вулиця… Їжу просила у людей милостиню на вулиці. Хтось давав грроші.
Щоб купити хліба з водою, грошей вистачало. Так і бродяжила, поки на восьмий день до неї, зігнутою в колінах, не підійшов батюшка в церковній одязі: «Бабусю, вставайте, ходімо зі мною…»
Так вона опинилася в монастирі. І хоча там догляд був хороший, але вона все одно хотіла повернутися в свою рідну квартиру. Молилася в монастирі щодня, просила Бога допомогти…
Напевно і правду кажуть, що якщо щиро людина молиться, то його молитва подіє…
Пройшов ще місяць в монастирі, коли на порозі з’явився її син, а поруч була жінка по дорогому одягнена, років сорока. Він попросив жінку постояти в сторонці, а сам підійшов до матері: «Мамо, ти як тут опинилася?! Я ж там гроші за тебе платив… Ми тебе обшукали вже всюди, добре цей святенник (він кивнув на батюшку) до нас прийшов про тебе розповів. Тут в тому ж папірці, яку ти підписувала – помилка вийшла. Номер будинку зазначений не «3К1», а просто «3». Покупець у мене відмовляється з такою довіреністю квартиру оформляти».
Він кивнув на жінку, яка в той момент про щось, з великим інтересом і обуренням, розмовляла з батюшкою.
В один момент, тій жінці все стало ясно. Вона підійшла і сказала: «Так це ви так з матір’ю своєї вчинили!? Вас до в’язниці за таке треба садити! Давайте ключі від квартири!».
Вона нахилилася до Любов Анатоліївні: «Їдьмо зі мною – у мене тут машина, я вас в вашу квартиру відвезу». Сторопів Борису нічого не залишалося зробити, як віддати ключі в руки цієї жінки, яка до речі, працювала адвокатом в одній відомій конторі.
Ця жінка-адвокат, Світлана, відвезла Любов Анатоліївну в її квартиру і строго настрого заборонила їй підписувати всякі папірці для сина: «І пускати його я Вам не рекомендую. А приїде – телефонуйте.
Я в будь-який час під’їду». Звичайно мати не стала пускати сина назад додому та й він мабуть так зганьбили прилюдно в монастирі, що і сам все розумів… поневірявся зараз десь на знімних…
Зате Світлана раз в тиждень приїжджає до Любов Анатоліївні, привозить продуктів, ліків, цікавиться здоров’ям. Грошей за покупки зі старенькі не бере – розуміє, що пенсія у неї невелика, а їй самій до душі – допомагати бабусі…
Фото ілюстративне, з вільних джерел.
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!
