Через ситуацію в країні я вирішила переїхати з нашого неспокійного міста до мами, в село. Чоловік пішов нас боронити, а маленькому синочку Мирославчику ще немає й чотирьох років.
А у селі у мами свіже повітря, тиша, природа. Та й, зізнатися, за мамою я дуже скучила. Отже, купили гостинців і зібравши якісь речі, ми сіли в машину і поїхали.
Маму я заздалегідь попередила, але зустріла вона мене якоюсь трохи заведеною, тривожною, чи що. Наче хотіла мені щось сказати, але ніяк не могла наважитися.
Ну а я що, віднесла до хати речі, поклала дитину і сіла за стіл – поділитися з мамою враженнями, розповісти про новини. Не встигла я ложку до рота піднести, як за дверима почувся рев старої, втомленої «Ниви».
Цей звук мені був добре знайомий, як і водій автомобіля: дядько Богдан. Мамин брат і мій, виходить, рідний дядько. Людина, так би мовити, своїх поглядів життя.
Повірте, я не згущу фарби, я намагаюся бути дипломатичною. Він молодший за маму. Мої бабуся з дідусем порошинки з нього здмухували у той час, коли моя мама робила всю роботу за двох. Такі тоді були звички.
А коли він у шістнадцять років упав з дерева і сильно пошкодив руку, його буквально «звели до сану» вічно немічного хлопчика, якому завжди треба допомагати. Тому дядько виріс досить норовливим, нахабним і поводився так, ніби всі йому чимось зобов’язані.
Особливо, на жаль, на цей вплив піддалася моя мама. І завжди піддавалася. Наче її так запрограмували, чи що.
Дядько увійшов в будинок, навіть не постукав, він просто як був, взутий, поліз обійматися спершу з мамою, а потім зі мною. Перекинувшись двома словами, дістав звідкись пляшку і поставив її на стіл.
Я, звичайно, можу трохи підтримати компанію, якщо є привід. Але з дядьком я б собі ніколи не дозволила, здоров’я дорожче.
Після ситного обіду дядько спробував було встати і піти до «своєї гостьової кімнати», але я витягла його звідти. Адже там уже солодко сопів мій маленький син. Тож дядьку довелося йти у велику кімнату, що прилягала до коридору. Яка йому різниця, де спати? Він же навіть светр свій не зняв, хоч на вулиці спека.
Як я потім зрозуміла, мій дядько приїжджав до своєї сестри не для того, щоб просто пожити чи допомогти по господарству. Це був для нього як санаторій. Жер він від пуза. Випити йому теж ніхто не заважав.
Його дружина, бідна жінка, напевно, дякувала Богові за таку можливість. Як я їй не заздрю. А то він ще й друзів собі десь знаходив. Теж зовсім не вихованих джентльменів.
Щоразу, коли я бачила черговий хамський дядько вчинок, я тут же йому про це говорила. Зупиняла, іноді навіть кричала. Було видно, як йому це все не подобається, але вдіяти він нічого не міг. А мені до цього інтересу особливо немає. Нехай.
Через тиждень настав час моєму родичу їхати додому. Скільки він наїв і скільки відпрацював – навіть порівнювати нема чого. Дармоїд, яких світ не бачив.
Але, дивлюся, з самого ранку копошитись почав. То в льох сходить, то до гусей. Думаю, може це такий прощальний акорд, щоб я про нього думку під кінець змінила? Ні, любий, я не така наївна.
А потім проходжу повз його драндулет і дивлюся: акуратно складені банки з закрутками! Там все: гриби, ягоди, тушонка, сало. А ось і яйця гусячі, будь ласка! І чимало, півсалону! А я сама ту малину збирала і з мамою закочувала. Заради того, щоб цей кнур все собі забрав?!
Покликала дядька принести води, сказала, треба по господарству. Він трохи похнюпився, але пішов. А за цей час я банки з яйцями понесла назад. В дім. Залишила лише щось несмачне геть – та й годі йому. Думаю, а що, хай приїжджає додому, ласує. Чому б і ні? Ось тільки цей жук почув якось мої рухи і прибіг розбиратися.
Мама почула нашу перепалку і теж давай йому підтакувати. Мовляв, нехай бере. У них там, у місті, продукти погані й дорогі. А їй одній це все не з’їсти. І пішло-поїхало.
Довелося мені ще пару банок йому віддати, але за тієї умови, що він, не гаючи часу, ось зараз і їде. Так він і зробив, прихопивши дорогою чужу курку з собою. Шкода, не знав, що вона взагалі була сусідською. Потрапила несушка під роздачу.
Після нашої серйозної розмови з матір’ю я дізналася, що, на її думку, це вона ще йому винна. Адже він поїхав у місто та відмовився від своєї частини будинку. А міг же претендувати і судитися навіть.
Я, звичайно, сказала, що будинок у селі зараз не вартує великих грошей, а так у нього, вважай, своя дача і працювати не треба. Але мама мене не почула. Вона лишилася при своєму.
Ось так буває. Скільки часу минуло з їхнього дитинства? Дуже багато. А як навчили їхні батьки бути один одному паном і слугою, так воно й повелося.
Мені сумно, що я не можу переконати свою маму. Але це вже просто не в моїх силах. Наступного разу спробую знайти дядька у місті та поговорити з ним особисто. А треба буде, чоловіка попрошу зателефонувати.
Як думаєте, чи варто лізти у стосунки між братом і сестрою? Мені здається, інакше я не зможу – маю захистити маму. Всім добра й будьте щасливі! заздалегідь дякую за поради й думки з цього приводу.
Передрук без посилання заборонено.
Фото ілюстративне, авторське.